97

Помшду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Поліпшилися стосунки із США.

Наступним президентом став В. Жіскар д'Естен (1974-1981 рр.), який продовжив політичний курс Ж. Помігіду.

РОЗВИТОК ФРАНЦІЇ У 80-90-х рр. У 1981 р., в час гострої економічної кризи, до влади у Франції прийшов блок лівих партій. Президентом став соціаліст Ф. Міттеран. Урядом лівих сил було здійснено націоналізацію ряду великих банків і деяких промислових підприємств, дещо децентралізовано владу, прийнято низку законів про права трудящих, профспілок та проведено інші заходи. Усе це призвело до посилення інфляції, падіння курсу франка. А введення державного контролю над цінами і заробітною платою викликало лише масове невдоволення.

Наприкінці 80-х рр. уряд Ж. Шірака скасував деякі з цих законів, денаціоналізував окремі промислові групи й банки, скоротив державний сектор. Було обмежено державне регулювання промисловості, відпущено ціни, скорочено витрати на соціальні програми.

У Франції уряд відіграє важливу роль у здійсненні внутрішньої політики, а пріоритет у визначенні зовнішньої і військової політики належить президентові.

1988 р. Ф. Мітгерану знову вдалося одержати перемогу на президентських виборах. Він продовжив курс на об'єднання Західної Європи, підтримання добросусідських стосунків з країнами Східної Європи, створення загальноєвропейських інститутів. Значну увагу Ф. Міттеран приділяв зв'язкам з колишніми колоніями. Франція, як і раніше, мала великий вплив у Африці. Проте на практиці соціалісти продовжували політику голлістів, що призвело до глибокої кризи ідеології лівих сил. На парламентських виборах 1993 р. праві партії отримали абсолютну більшість місць. Прем'єр-міністром було призначено представника Об'єднання на підтримку республіки Е. Балладюра.

У травні 1995 р. на президентських виборах перемогу отримав колишній прем'єр-міністр, потім мер Парижу Ж. ЦДрак. Він виступає за відновлення випробувань ядерної зброї. Перші такі випробування було проведено у вересні 1995 р. в Тихому океані. Світова громадськість активно протестує проти цього-

Італія у другій половині ХХст.

ЕКОНОМІЧНА ТА ПОЛІТИЧНА ОСБТАНОВКА В 1945-47 Р.Італія вийшла з війни з дуже розладнаною економікою. Вона втратила одну третину свого національного багатства. ІГ'ята частина промислових підприємств, 60% шосейних доріг та 40% залізниць було зруйновані. Багато міст в результаті бомбардувань страшенно постраждали. Обсяг промислового виробництва в 1945р. складав лише ЗО % від довоєнного, зростала інфляція: в 1947 р. грошова маса, яка була в обігу, в 35 разів пере-вищувала довоєнний рівень.

Повернення на батьківщину 1,5 млн. колишніх полонених збільшило безробіття. Близько 2 млн. італійців після війни не змогли знайти роботу, а ті, хто працював, також перебували в досить складному становищі - зростання цін набагато випереджало збільшення заробітної плати. У цілому умови життя були досить важкими. В містах не вистачало електроенергії, газу, води, майже не пра-цювали транспорт і зв'язок. Набула поширення спекуляція, процвітав чорний ринок. Усе це викликало соціальне напруження в країні.

У політичному житті Італії провідну роль відігравали сили і партії, які очолювали антифашистську боротьбу та Рух Опору в роки війни. Перший післявоєнний уряд, який складали партії Національного фронту, було сформовано в червні 1945 р. Очолив його відомий антифашист Ф. Паррі. До уряду ввійшли представники лівих сил: комуністичної та соціалістичної партій. У 1946 р. ці партії підписали пакт про єдність дій.

Найбільш масовою і впливовою партією післявоєнної Італії стала Християнсько-демократична партія (ХДП), яка була створена в 1944 р. Ця партія виражала інтереси середнього класу - службовців, ремісників, дрібної буржуазії, частини робітничого класу та селянства. Віруючим говорили, що ХДП -справді народна партія, партія "всіх католиків". У листопаді 1945 р. після урядової кризи було сформовано новий уряд, який очолив лідер ХДП де Гаспарі, в минулому завідуючий бібліотекою Ватикану. Комуністи і соціалісти були залишені на своїх посадах.

Після війни в Італії розгорнулася "битва за республіку". 2 червня 1946 р, було проведено референдум щодо форми державного правління. Більшість населення висловилася проти монархії. 18 червня 1946 року Італія була проголошена республікою. Одночасно з референдумом проходили

98

вибори до Установчих зборів, які мали розробити нову конституцію. На виборах ліві сили отримали 45 % голосів. Де Гаспарі залишився головою Ради Міністрів, уряд було сформовано з представників християнських демократів, соціалістів, комуністів, республіканців та незалежних.

Найважливішою подією у зовнішньо-політичній сфері в цей час було підписання мирного договору. Розробку статей договору було закінчено в 1946 р., і його підписання відбулося в Парижі 10 лютого 1947 р. Велика Британія і США. брали зобов'язання вивести свої окупаційні війська через 90 днів після того, як договір набере чинності. За договором Італія відмовлялася від своїх колоній в Африці, визнавала суверенітет Албанії та Ефіопії, а також повертала Греції Додеканезькі острови; м. Трієст відійшло до Італії в 1954 р. Договір встановлював обмеження італійських збройних сил та зобов'язував Італію виплатити репарації СРСР, Югославії, Греції та Албанії -країнам, які постраждали від навали італійської фашистської армії. Мирний договір було ратифіковано Установчими зборами, і він набрав чинності 15 вересня 1947 р.

РЕСПУБЛІКАНСЬКА КОНСТИТУЦІЯ ТА ПАРЛАМЕНТСЬКІ ВИБОРИ 1948 р. У травні 1947 р. виникла урядова криза. Причиною її був розкол у Соціалістичній партії і створення з її правого крила нової Соціал-демократичної партії. Скориставшись цим, де Гаспарі при підтримці США та Натикану звільнив з міністерських посад усіх представників лівих сил і сформував однопартійний християнсько-демократичний уряд. Це був кінець періоду Національного фронту.

Гостра боротьба між силами прогресу і силами реакції розгорнулася під час розробки і прийняття Конституції. В Конституції записано