НІМЕЦЬКА ДЕМОКРАТИЧНА РЕСПУБЛІКА. В НДР революційні події розпочалися в жовтні 1989 р. Тут багатотисячні демонстрації і мітинги в різних містах спричинили падіння партійного і державного керівництва на чолі з Е. Хонеккером. 18 жовтня на пленумі ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) він подав у відставку, а 7 листопада подав у відставку уряд НДР у повному складі. 9 листопада було відкрито кордон між НДР і Західним Берліном. Горезвісна Берлінська .стіна перестала виконувати свої функції.

Через рік, 3 жовтня 1990 р., НДР за рішенням свого демократично обраного парламенту добровільно возз'єдналася з ФРН. Це відбулося з волі більшості населення.

ЧЕХОСЛОВА Ч^ЦЇНА. У Чехословаччині в листопаді 1989 р. розпочався масовий демократичний рух, який мирним шляхом привів до краху Комуністичної партії. Ці події дістали назву "ніжної", "оксамитової" революції. Все почалося з виступів студентів 17 листопада, яких через декілька днів підтримала більшість жителів Праги. У керівництві КПЧ розпочалася боротьба між прихильниками жорстких методів та тими, хто був готовий піти на поступки. 21 листопада на фоні мітингів і демон-страцій по всій країні прихильники жорсткої лінії змушені були визнати свою поразку. Оновлене керівництво КПЧ пішло на переговори з опозицією, представленою Громадянським форумом. У січні 1990 р. лідер цієї організації В. Гавел, відомий драматург, дисидент, став президентом країни. Нові власті розпочали ринкові реформи. Люди старшого покоління пам'ятали ті часи, коли Чехословаччина до встановлення комуністичного режиму (лютий

1948 р.) посідала 7-ме місце в світі серед найбільш розвинутих країн, а в 1990 р. опинилася лише на 40-му. В 1991 р. з Чехословаччини було виведено радянські війська. Події розвивалися в позитивному руслі, проте виникли проблеми у взаємовідносинах чехів і словаків. У червні 1992 р^" на виборах в Чехії та Словаччині перемогу одержали партії, які виступили за мирне "розлучення". З І січня 1993 р. Чехословаччина як єдина країна перестала існувати. Натомість виникли дві держави Чехія і Словаччина.

БОЛГАРІЯ. У Болгарії в результаті політичної кризи, викликаної погіршенням економічного становища та масового виїзду до Туреччини тюркомовного населення, у листопаді 1989 р. генеральний секретар Болгарської комуністичної партії Т. Живков був знятий з усіх керівних посад. Головну роль у партії почали відігравати реформатори.

Послаблення тоталітаризму призвело до виникнення опозиції. Найбільш впливовим став Союз демократичних сил Його лідера Ж. Желева у серпні 1990 р. було обрано президентом Болгарії. У грудні того ж року було сформовано коаліційний уряд, до складу якого увійшли як опозиціонери, так і колишні комуністи.

У країні почалися ринкові перетворення, але досить слабка економіка, орієнтованість болгарських товарів на СРСР, відсутність достатнього досвіду в проведенні приватизації та багато інших причин зумовили різкий спад виробництва. На середину 1994 р. 60% населення за рівнем доходів опинилося за межою бідності. На виборах до парламенту в грудні 1994 р. перемогла соціалістична партія, створена на базі комуністичної.

РУМУНІЯ. В Румунії, де існувала найбільш жорстока тоталітарна диктатура Н. Чаушеску, революційні події супроводжувалися кровопролиттям. У грудні 1989 р. вибухнуло народне повстання. За тиждень було повалено, здавалося, непохитний режим, що створювався десятиріччями. Диктатора та його дружину стратили.

120

Влада перейшла до рук Фронту національного порятунку (ФНП) на чолі з 1 Ьгієску. На виборах до парламенту, що відбулися в травні 1990 р., ФНП одержав дві третини місць. Президентом було обрано І.Ьгієску.

Почали виникати політичні партії, впроваджувалися ринкові відносини. Але економічне становище в країні погіршилося.

Розвиток подій в Румунії свідчить, що антиреформістський курс Н. Чаушеску призвів до крайнього зубожіння народу. Ліквідувати таку відсталість новим властям дуже нелегко.

ЮГОСЛАВІЯ. Ще одним прикладом складності переходу від авторитарного режиму до демократичного є події на терені колишньої Югославії. Тут процес дезінтеграції призвів до розгортання воєнних дій.

Як вже зазначалося, Югославія являла собою федеративну державу, до складу якої входило б національних республік. Оскільки вони були різними і за розміром, і за рівнем економічного розвитку, між ними існували суперечності.

Економічний чинник відіграв надзвичайно важливу роль в ескалації югославської кризи. Політичні еліти Сербії та Хорватії у ситуації, коли зійшов зі сцени маршал И.Б. Тіто, який був здатний стримувати амбіції кожної з них, вдалися до "з'ясування стосунків" з метою досягнення переваги в економічній системі країни.

Кульмінація югославської кризи настає у зв'язку з проголошенням Словенією та Хорватією незалежності в червні 1991 р. У відповідь на це Белград "для захисту державного суверенітету та забезпечення недоторканості державних кордонів" вивів на вулиці хорватських та словенських міст і сіл Югославську народну армію, переважну більшість в якій становили серби. Криза переростала у війну. До участі у врегулюванні конфлікту прилучається міжнародне співтовариство в особі окремих його членів і міжнародних організацій. Криза інтернаціоналізується не лише де-факто, а й де-юре.

Слідом за Словенією та Хорватією у березні 1992 р. заявляє про свій державний суверенітет Боснія та Герцеговина (ще трохи згодом і Македонія), на території яких співіснують три громади: сербська, хорватська та мусульманська. Й.Б. Тіто свого часу дозволив тим сербам, що сповідували мусульманську віру, - писати у графі "національність" не "серб", а "мусульманин". Це спричиняє новий спалах збройного протистояння сербів та хорватів, до останніх приєднуються боснійські мусульмани. Перерозподіл територій пішов уже не на