122

заборонено. За деякими оцінками, в результаті цих подій біля 500 тис- чоловік було вбито без суду й слідства. Фактично державну владу в своїх руках зосередили військові на чолі з генералом Сухарто.

На початку 70-х рр. владні структури відмовилися від тоталітарних форм правління і повернулися до парламентаризму.

Вищим законодавчим органом влади в країні став Народний консультативний конгрес (НКК), який обирає президента та віце-президента, визначає основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики. Поточними справами займається парламент, або Рада народних представників.

З 1973 р. рішенням НКК в Індонезії запроваджено двопартійну систему. На базі існуючих раніше 9 партій було утворено дві: Демократичну партію, до якої увійшли колишні національні та християнські партії, та Партію єдності та розвитку, яка об'єднала усі мусульманські партії.

З кінця 60-х рр. індонезійський уряд відмовився від політики націоналізації. Підприємства було повернуто колишнім власникам, створено сприятливі умови для залучення іноземного капіталу.

У 70-80-х рр. Індонезія почала розвиватися досить швидкими темпами завдяки іноземним інвестиціям, особливо у видобувну промисловість, а також раціональному використанню власних ресурсів. Так, одержану від продажу нафти валюту Індонезія вкладала у розвиток нафтохімії, виробництво синтетичних матеріалів, і стала одним із головних постачальників цих товарів на світовий ринок.

В останні роки в країні побудовано заводи радіоапаратури, автобудівний, літакобудівний, суднобудівний та ін.

Зовнішньополітичний курс Індонезії стабільний- Вона виступає за співробітництво з усіма державами світу, особливо зі своїми сусідами.

Молоді індустріальні держави прагнуть до регіонального економічного об'єднання. 1967 р. Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни утворили Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Економічне об'єднання, безмитна торгівля в рамках асоціації дали змогу піднести рівень виробництва й перетворити цей регіон на один із центрів тяжіння світової економіки.

Інша частина регіону - країни Індокитаю донедавна були бастіоном соціалізму в Азії, особливо це стосується В'єтнаму і Китаю.

Китай

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА В 50-60-х рр. У Китаї компартія прийшла до влади 1949 р., після перемоги над Гомінданом в ході Народно-визвольної війни. Залишки військ Гоміндану на чолі з Чан Кайші були евакуйовані на острів Тайвань. І жовтня 1949 р. в Пекіні на площі Тяньаньмень було проголошено Китайську Народну Республіку.

За взірець свого розвитку компартія взяла радянську модель. Досвід Радянського Союзу було запозичень на всіх рівнях. У 1953 р. почалося здійснення Першого п'ятирічного плану (1953-1957 рр.)-Треба було розпочати соціалістичну індустріалізацію країни, здійснити кардинальні перетворення в промисловості, сільському господарстві, торгівлі. Практично замість приватного сектора в економіці створювався державний, соціалістичний. При сприянні СРСР в КНР було збудовано 266 великих підприємств, цехів та інших промислових об'єктів.

Після смерті Й. Сталіна Мао Цзедун почав претендувати на першу роль в комуністичному русі. Наприкінці 50-х рр. Китай відійшов від погодженого з СРСР курсу і почав форсовану індустріалізацію з метою наздогнати передові країни світу. Цей експеримент за ініціативою Мао Цзедуна було названо "великим стрибком". За роки другої п'ятирічки (1958-1962 рр.) планувалося збільшити промислове виробництво в 6,5 раза. Особливо багато треба було виплавити сталі та Чавуну: замість 8-10 млн. тонн, як розраховували раніше, тепер ставилося завдання 100-120 млн. тонн. Для цього по всій країні будувалися невеличкі кустарні доменні печі, в яких ще давнім способом плавили чавун і сталь. Оскільки робітників не вистачало, до цього процесу було залучено вчителів, медичних працівників та інших людей, які не мали відповідної кваліфікації. В результаті сталь та чавун виявлялися неякісними, і їх неможливо було використовувати для подальшої обробки.

У сільському господарстві було створено "народні комуни". Там у розподілі продукту праці панувала зрівнялівка, принцип матеріальної зацікавленості було оголошено залишком буржуазного права. Це неминуче призвело до зниження продуктивності праці і скорочення сільськогосподарського виробництва. "Великий стрибок" закінчився повним провалом. Він обійшовся китайському народові в

123

100 млрд. юанів. Промислове виробництво скоротилося, господарські зв'язки було порушено, в деяких регіонах почався голод.

"На ліквідацію наслідків "великого стрибка" китайське - керівництво витратило декілька років. За цей час Мао Цзедун підготував новий експеримент під назвою "культурна революція" (1966-1976 рр.). Мао Цзедун і його угруповання фактично здійснили політичний переворот в країні. Партійні кадри, господарські керівники, кращі представники інтелігенції були піддані дискредитації і репресіям. Структуру державної і партійної організації було зруйновано. В країні утвердилася військово-бюрократична диктатура. Головну роль у проведенні "культурної революції" відіграли армія, воєнізовані організації учнівської молоді - хунвейбіни ("червоні охоронці") І одурманені маоїстами молоді обітники та службовці - цзаофані ("баламути"). "Культурна революція" ще більше погіршила економічну ситуації 'в країні. Вона коштувала Китаю 500 млрд. юанів.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА. У 60-70-х рр. китайське керівництво проводило досить агресивну політику. Під фальшивим приводом "загрози Китаю з півночі" маоїсти розгорнули мілітаризацію країни, закликаючи народ готуватися до війни. Китайські лідери скрізь підтримували найбільш радикальні, ультрареволюційні організації, підбурюючи їх виступати проти своїх урядів. Інколи (як було у випадку з компартією Індонезії) це призводило до трагічних наслідків. Крім того, вони закликали уряди західних країн відмовитися від політики мирного співіснування з Радянським Союзом.

У той же час сам Китай почав контакти і переговори з Японією, країнами Західної Європи та СІЛА. В 70-х рр. було встановлено дипломатичні відносини Китаю