Чимало серйозних проблем ще потребують розв'язання. Високі темпи приросту населення, особливо в сільських районах, призводять до обезземелення селян. Молодь у пошуках роботи їде в міста, але й там влаштуватися досить важко. Мільйони людей живуть за межею бідності, десятки тисяч жебракують.

125

Крім економічних проблем, які поступово розв'язуються, існують ще й етнічні та релігійні. Використовуючи їх у своїх цілях, сепаратистські течії прагнуть перетворити окремі регіони країни на самостійні держави. Так. сікхи прагнуть створити незалежну державу Халістан на території Пенджабу (північно-західна частина Індії). Перебуваючи на посаді прем'єр-міністра, Раджив Ганді протидіяв цьому. Така позиція коштувала йому життя (він був убитий терористкою під час передвиборної кампанії в травні 1992 р.). Проблема сепаратизму залишається чи не найголовнішою для індійського уряду.

Зовнішньополітичний курс Індії відзначається послідовністю. Ця країна стала одним із засновників Руху неприєднання, який об'єднав більшість позаблокових країн світу. Індія проводила миролюбну політику, брала участь у різних міжнародних акціях по підтриманню миру.

Таким чином, більшість країн Азії в другій половині XX ст. перетворилися з переважно аграрних на аграрно-індустріальні, а деякі навіть стали передовими індустріальними державами. В повоєнні роки вони розвивалися різними шляхами. У 80-90-х рр. переваги ринкової моделі економіки, коли держава стимулює розвиток при ватного сектора, стали зрозумілими для більшості а них (за винятком Північної Кореї), тому вони обрали саме цей шлях розвитку економіки.

Країни Латинської Америки

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА. В Латинській Америці на площі 20 млн. кв. км розташовується 26 країн з населенням понад 350 млн. чоловік. Незважаючи наряд спільних ознак, таких як відсталість соціально-економіч ної структури, монокультура економіки, виражений ла тифундизм та архаїчність відносин у сільському господарстві, латиноамериканські країни після другої світової війни сильно різнилися за ступенем свого розвитку. В цілому ж умовно їх можна поділити на три групи. До першої групи належить "велика четвірка": Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі країни з найбільш розвинутою обробною промисловістю. До другої групи входять Колумбія, Венесуела, Перу держави з розвинутою гірничою промисловістю. До них можна також віднести Коста-Ріку Сальвадор та Уругвай. Третя група це суто аграрні країни Центральної Америки та низка найбільш відсталих країн Південної Америки. Їм більшою мірою властиві монокультура економіки, латифундії.

ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА В ПЕРШЕ ПОВОЄННЕ ДЕСЯТИРІЧЧЯ. Характерним для країн Латинської Америки в повоєнний період став процес одержавлення значної частини власності через викуп або пр му націоналізацію. Особливо інтенсивно це відбувалося в Чилі, Аргентині, Мексиці, Бразилії. Одержавлення ряду галузей почалося відразу ж після війни: в Аргентині в період правління президента Хуана Домінго Перона (1946-1953), в Мексиці - в роки президента Мігеля Алемана (1946-1953), в Бразилії під час президентства Жетуліу Варгаса (1951-1954), в Чилі- в період президента Гонсалеса Відели(1946-1952) і продовжувалося до 60-х рр. У всіх латиноамериканських країнах формування значного державного сектора відбувалося протягом кількох років.

З політикою одержавлення власності тісно пов'язувалось прагнення латиноамериканських правлячих кіл до режиму закритості економіки, що пояснювалось бажанням протидіяти економічній експансії, насамперед з боку США. У той же час розрахунок був на звільнення від імпорту через налагодження власного виробництва.

У цілому виробництво промислової продукції на кінець 50-х рр. зросло у 2,5 раза порівнянне з довоєнним часом. Більш високі темпи виробництва були в Аргентині, Мексиці, Бразилії, Чилі, Венесуелі та Колумбії- Що ж до сільського господарства, то воно розвивалося слабо. Низький життєвий рівень населення відгукувався численними страйками. Якщо на початку 50-х рр. страйкувало 2-2,5 млн. чоловік, то в 1965 р. у страйках брали участь 8,5-9 млн. чоловік. Досить активним був і селянський

Політичне життя латиноамериканських країн характеризувалося нестабільністю. Крім Мексики, військові перевороти скрізь стали буденним явищем. За 25 повоєнних років мали місце 70 путчів. Відновлення в окремих країнах - Перу (1956 р.), Колумбії та Венесуелі (1958 р.) - конституційного ладу не означало остаточного виходу з системи воєнно-диктаторських режимів.

Правий консервативний характер воєнних хунт мав антидемократичну спрямованість і справедливо викликав масові соціальні протести, чим поспішали скористатися комуністичні партії з метою захоплення влади та встановлення своєї "диктатури пролетаріату". Боротьба проти диктатури генерала Ба-гісти закінчилася лівою диктатурою. Керівник руху Фідель Кастро та його соратники оголосили себе марксистами-ленінцями і звернулися по допомогу до радянського керівництва. Невдовзі крайні ліві

126

радикали, заручившись підтримкою СРСР, стали будувати комунізм за радянським взірцем. Замість правої диктатури Батісти на Кубі встановилася комуністична диктатура Ф. Кастро, а сама Куба перетворилася на військовий форпост соціалізму в Латинській Америці.

У системі зовнішньополітичних зв'язків повоєнного часу країни Латинської Америки ішли за курсом США. Офіційну позицію США щодо Латинської Америки було сформульовано в Міжамериканському договорі про взаємну оборону Західної півкулі, підписаному в 1948 р. Цю ж мету переслідувала й утворена в 1948 р. на Міжамериканській конференції в Боготі Організація американських держав (ОАД).

ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 50-х-бО-х рр. Друга половина 50-х - перша половина 60-х рр. характерні для країн Латинської Америки глибокими кризовими явищами в соціальній, політичній та економічній сферах. Ці кризи зумовлювалися спробами зберегти незмінними застарілі суспільні структури. Ситуація посилювалася монокультурою виробництва, падінням доходів від експорту природних ресурсів внаслідок появи численних синтетичних замінників натуральної сировини, слабким надходженням іноземних капіталів в результаті політики одержавлення, яку