Росія контролює в багатьох країнах ЦСЄ постачання нафти, газу, іншої сировини і корисних копалин більш ніж на 50 % [53, c.144-145] . Цим самим Росія значною мірою може впливати на економіку країн ЦСЄ, а отже і на економічну безпеку. Упродовж 2000 року активізувались переговори про будівництво газопроводу з Росії до Західної, Центральної Європи через територію Польщі та Словаччини і України, що може стати одним з найбільших економічних проектів Росії в даному регіоні [104, c.102]. Таким чином, гарантування безпеки країнам ЦСЄ диктується уже не настільки військовою потужністю Росії, а економічною сировиною і енергоджерелами. Таке гарантування безпеки державах ЦСЄ притаманне майже в однаковій мірі усім. Проте є держави, що мають Російський вектор впливу більш розвинутим (не обов'язково домінуючим), це пояснюється геополітичним розташуванням цих держав, а також певним впливом на них Російської Федерації. До групи цих ЦСЄ держав входять ті держави, що є членами співдружності Незалежних Держав (СНД).
Угоду про створення СНД було підписано 8 грудня 1991 року у Вискулях (Біловецька пуща) між керівниками Республіки Білорусь, Російської Федерації та України [4, c.428].21 грудня в Алма-Аті глави одинадцяти незалежних держав підписали Протокол до цієї Угоди, в якому було зазначено, що Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Киргиська Республіка, Республіка Таджикістан, Туркменістан, Узбекістан та Україна на рівних засадах утворюють Співдружність Незалежних Держав [16, c.276]. В угоді також проголошувалось, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.
Із самого початку свого утворення СНД зіткнулося більше зі складністю проблем, що постали перед нею, ніж з можливістю їхнього вирішення. З розпадом СРСР розпочався новий етап у відносинах уже незалежних держав, що виникли на теренах колишнього СРСР. Його особливістю став перехід від відносин залежності та нерівності, від політики "старшого" і "молодшого" братів до стосунків рівноправних партнерів.
Побоюючись реанімації імперських устремлінь Росії (як показали наступні події, небезпідставно), переважна більшість членів СНД наполягала на закладенні до правового підґрунтя організації принципу часткової участі в її діяльності. А він неминуче торпедував ефективність ухвалених рішень у сфері безпеки, бо внаслідок цього більшість угод, укладених в рамках СНД, мали вибірковий характер. Це і Деклараці "Про незастосування сили або погрози силою у відносинах між державами-учасницями СНД" від 20 березня 1992 року, і Договір про колективну безпеку від 15 травня того ж року, й документи про Міжпарламентську асамблею та Митний союз тощо.
Найпоказовішим щодо непослідовності принципів діяльності СНД став процес ухвалення такого важливого документа, як Статут Співдружності, що був затверджений на нараді глав держав 22 січня 1993 року. Чинності цей документ набрав рівно через рік - 22 січня 1994 року. У Статуті організації йдеться про спільний економічний простір, зовнішні кордони СНД, головне командування обєднаних збройних сил тощо. Проте до Статуту не приєдналися Україна, Молдова та Туркменістан. Україна, взагалі, визнала за потрібне стати асоційованим членом Співдружності [ 34, c.153].
На прикладі України особливо рельєфно вирізьблюється парадоксальність багатьох особливості діяльності СНД. Виходячи зі Статуту організації, особливо зі ст. 7, Україна де-юре не вважається членом Співдружності, хоча фактично є ним. Вона бере керівну участь у найважливіших її структурах: Раді глав держав, Раді глав урядів, Раді міністрів закордонних справ, Міждержавному економічному комітеті, є асоційованим членом Економічного союзу. Проте Україна відмовилася засідати в Економічному суді, а також у Раді міністрів оборони, де вона бере участь вибірково і то як спостерігач. Слід зазначити і на такому факті, що на 48-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у березні 1994 року Україна виступила проти визнання СНД суб'єктом міжнародного права та регіональною організацією, яка може проводити миротворчі операції. Проте Російській Федерації вдалося тоді домогтися надання СНД статусу спостерігача ООН [88, c.12].
Окрім зовнішніх розходжень в рамках СНД також проявлялися серйозні розбіжності і в сфері безпеки та військового співробітництва. Домовленість між Україною, Білорусією, Казахстаном і Росією щодо єдиного контролю за стратегічною зброєю та ліквідації тактичних ядерних засобів не зняла всієї гостроти проблеми. Неврегульованим залишалося питання про координацію управління "ядерною кнопкою" одночасно з чотирьох пультів: у Києві, Мінську, Алма-Аті, Москві. Не дійшли спільної думки і щодо того, хто і скільки платитиме за знищення ядерних боєголовок та ракет.
Найсерйознішою стала проблема поділу армії й флоту між Україною і Росією. Одна група країн, до яких тяжіє й Російська Федерація, виступала за збереження єдиних збройних сил під спільним командуванням. Інша, й Україна серед них, рішуче висловлювалася за передання під національну юрисдикцію військових частин та озброєнь, розташованих на їхніх територіях. Kонфліктними відразу ж стали проблеми територій та кордонів, віднині національно-державних.
Неприхований є потяг Росії до лідерства в рамках СНД. Ідучи шляхом свого суперечливого розвитку, СНД дедалі більше наштовхувалась на протидію певних російських сил спробам реалізації закладених в установчих документах Співтовариства принципів паритету, консенсусу та ротації. Уже в 1992 році тодішній міністр закордонних справ Російської Федерації А. Козирєв розглядав СНД як геополітичного спадкоємця СРСР. 28 лютого 1993 року Президент Росії Б. Єльцин заявив, що настав момент, коли відповідні міжнародні організації, в тому числі ООН, мають надати Росії особливі повноваження як гарантові миру й стабільності на території колишнього СРСР. Потім на різних рівнях були виголошені заяви про "історичне" право Росії регулювати обстановку в Східній Європі, Середній Азії й на Далекому Сході.
Військова сфера видається