російським політикам найперспективнішою ареною реалізації їхніх гегемоністських впливів. Протягом 1992-1995 років виконавча влада в Росії прагнула запровадити у пострадянському просторі механізм "колективної" миротворчості шляхом постійної військової присутності на території держав Середньої Азії та Закавказзя [40, c.345] .
Іншим кроком експансії є указ Б. Єльцина 14 вересня 1995 року "Про затвердження стратегічного курсу Російської Федерації з державами-учасницями СНД". У ньому відверто порушувалось питання про необхідність домінування Росії на території колишнього СРСР. Пострадянський простір зазначався зоною пріоритетних інтересів Росії. Висувалась вимога визнання цієї обставини "третіми сторонами" та міжнародними організаціями. Указ тлумачив Росію як "провідну силу формування нової системи міждержавних політичних та економічних відносин" у межах пострадянського простору з метою створення "інтегрованого економічного та політичного об'єднання держав, здатного претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві". З документа випливало, що інтеграція розумілася як підпорядкування діяльності держав-учасниць СНД інтересам Росії, тобто, по суті, як відновлення централізованої наддержави [87, c.42].
Б. Єльцин планував створення єдиного військового командування, причому російські війська, на його думку, мали відігравати провідну роль у миротворчих операціях на пострадянському просторі. Колишні кордони СРСР передавалися під централізований контроль. Зовнішня політика країн Співдружності мала координуватися. Штаб-квартира та основні інститути організації переносилися з Мінська до Москви. Президент Росії мав головувати на всіх засіданнях вищого рівня [34, c.156].
Не приховувалась відверта інформаційна експансія. Країни СНД мали гарантувати транслювання на своїх територіях програм російського телебачення і радіо. Пріоритетними мали бути й російські друковані видання. Росії надавалось виключне право готувати для країн СНД національні кадри. Відновлення ролі Російської Федерації як головного освітнього центра Співдружності супроводжувалося вимогою виховання молоді колишніх республік у дусі дружнього ставлення до Росії.
Такі зусилля Росії, спрямовані на відновлення СРСР, мали зворотній ефект. Захищаючись від можливих силових акцій Москви, країни СНД почали шукати вихід у створенні внутрішніх союзів та груп. Усередині 90-х років виникає неофіційний, очолюваний Україною блок, до якого входять Азербаджан, Туркменістан, Узбекістан, з періодичними приєднаннями до нього Грузії, Казахстану, Молдови. Об'єднуючою ідеєю блоку є не "інтегрована", а "кооперативна" Співдружність. Грузія, Україна, Азербаджан, Молдова (а згодом і Узбекістан) створили групу (ГУУАМ) для забезпечення транспортних кордонів і комунікаційних систем між Азією та Європою в обхід Росії [95, c.79].
Україна, Грузія, Туркменістан, Узбекістан підписали Угоду про військове співробітництво. У вересні 1996 року міністри закордонних справ Узбекістану та України опублікували декларацію, в якій зажадали, щоб надалі наради на вищому рівні в межах СНД очолювалися не Президентом Росії (як це було досі), а проходили під гологуванням керівників інших держав згідно з системою ротації.
Незважаючи на велику кількість протиріч і непорозумінь, що існують в рамках СНД, дана організація має і певні позитиви, що дають можливість забезпечувати безпеку регіону ЦСЄ, перш за все країн-членів СНД. Саме СНД зумів забезпечити і розробити деякі напрямки гарантування міжнародної безпеки країн ЦСЄ, що входять в СНД, вагому роль в чому займає Росія. Наприклад, в рамках СНД для гарантування країнам ЦСЄ власної безпеки від тероризму 4 червня 1999 року в Мінську було підписано Договір про співробітництво держав-учасниць СНД по боротьбі з тероризмом. Тероризм, як уже зазначалось, є одним з факторів гарантування міжнародної безпеки, оскільки він істотно впливає на стабільність всередині кожної держави. У контексті реалізації програми по боротьбі з тероризмом 1 грудня 2000 року держави-учасниці СНД під час проведення саміту в Мінську дійшли згоди щодо утворення Антитерористичного центру.
З метою забезпечення міжнародної безпеки та стабільності на просторі СНД у 1992 році створено Раду міністрів оборони. Згідно з рішенням Ради глав держав СНД створено Штаб по координації військового співробітництва (є постійно діючим органом Ради міністрів оборони). При Раді міністрів оборони діють Комітет начальників штабів, Координаційний комітет з питань протиповітряної оборони, Військово-технічний та інші комітети. На засіданні Ради міністрів оборони СНД у червні 2002 року розглянуто питання розширення участі держав-учасниць СНД в операціях з підтримки миру в зоні грузино-абхазького конфлікту, пропозиції щодо зміни, мандату миротворців [87, c.41] . Військову складову співробітництва держав-учасниць СНД з метою покращення співробітництва задля безпеки характеризує періодичне проведення військових навчань "Південний щит Співдружності".
Військово-політичне співробітництво ряду країн-учасниць СНД характеризується підписанням ними Договору про колективну безпеку (ДКБ) 15 травня 1992 року. 14 травня на засіданні Ради колективної безпеки за участю держав-учасниць ДКБ ухвалено підвищити статус цієї організації, перетворити її у повноцінну міжнародну військово-політичну організацію, що мала б посісти гідне місце в забезпечені міжнародної безпеки регіону. Проте, незважаючи ні на які реальні факти щодо рівноправності усіх держав СНД, домінуючу роль в цій організації має Росія, а особливо в ДКБ, як органу колективної безпеки в СНД.
Отже, на початок XXI століття за Російською Федерацією залишається вплив на фактор безпеки держав ЦСЄ в таких сферах, як: енергетична безпека, паливна, сировинна і значно в меншій мірі, ніж час біполярності - військова безпека. Під сферою впливу Росії в найвищій мірі залишаються лише держави, що входять в СНД, всі решта держав ЦСЄ обрали Західний напрям гарантування власної безпеки.
3.2 Вплив євроаталантичних структур на формування безпеки регіону Міжмор'я
Із завершенням Другої світової війни і початку 90-х років взаємовідносини країн ЦСЄ і Заходу були досить прохолодними і розглядались навіть як протилежні ідеологічно і політично, ворожі. Однак з переходом світу на постбіполярну модель світового порядку, з розвалом СРСР взаємовідносини із Заходом набули стратегічно важливого