Однією з перших концепцій міжнародної безпеки була концепція колективної безпеки, яка з’явилася після Першої світової війни і мала практичне втілення у спробі створення універсальної міжнародної організації, яка діяла б на постійній основі з метою забезпечення миру та стабільної життєдіяльності світової спільноти. Концепція колективної безпеки припускає довгострокові офіційні зобов’язання, що беруть на себе група держав на гарантування безпеки кожного члена відповідної групи у межах їхнього загального простору. Її основним принципом є відмова від застосування сили для залагодження суперечок між учасниками системи; колективна реакція у разі агресії одного з учасників проти іншого; мирне вре-гулювання спорів на основі між-народного права [101, c.75].

У сучасних теоріях популярною є концепція "розширеної" системи колективної безпеки, логічним завершенням якої є комплекс заходів для оборони від зовнішньої агресії, тобто колективна оборона включається в поняття "колективна безпека". Це знайшло своє відображення у сучасних міжнародних офіційних документах. Наприклад, згідно з документами Єв-ропейського Союзу його політика без-пеки й оборони реалізується у рамках Спільної європейської зовнішньої по-літики та політики безпеки. Отже, виходячи з цих міркувань, можна казати про те, що сучасна колективна безпека з оборонним компонентом (колективною обороною) є "жорсткою" (Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ). а без останнього - "м'якою" моделлю систе-ми міжнародної безпеки (Організація Об'єднаних Націй (ООН), Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Причому Європейський Союз (ЄС) у цьому розподілі займає поки що проміжне місце. В його керівних доку-ментах немає чітко сформульованого положення про колективну оборону, як, наприклад, у ст.5 Вашингтонського договору НАТО. Однак він на основі Спільної європейської політики безпеки і оборони (СЄПБО) формує європейські збройні сили [90, c.24]. Статут Західноєвропей-ського союзу (ЗЄС), який майже влився в ЄС, має статтю про колективну обо-рону. Ухвалення такого положення активно обговорювалося під час від-працювання проекту Конституції Євросоюзу і частково було в ній зафіксоване. Таким чином, на наш погляд, на сьогодні ЄС рухається від "м'якої" до "жорсткої" моделі системи колективної безпеки, тобто умовно належить до організацій колективної оборони [101, c.76].

Система колективної оборони по-єднує держави певного регіону і спря-мована проти зовнішнього ворога (поза межами даного регіону). Історично сис-тема колективної оборони сформува-лася після Другої світової війни як результат протистояння СРСР і США, НАТО й ОВД. Основною умовою її існування була наявність ворога (чи принаймні чітке уявлення про те, хто цим ворогом є). Сам факт наявності мо-гутньої оборони служив елементом по-стійного стримування устремлінь про-тивника. Вибіркове нарощування сил на можливих ТВД допомагало здійснювати шантаж противника. Подібні схеми й елементи були характерні і для НАТО, і для ОВД.

На думку багатьох дослідників, Статут ООН, поклавши на членів сві-тового співтовариства обов'язок "забез-печити прийняттям принципів і встанов-ленням методів того, щоб збройні сили застосовувалися не інакше, як у спільних інтересах"; закріпив так званий принцип централізованого використання зброй-них сил. Лише як виняток із нього було передбачено право держав на індиві-дуальну і колективну самооборону. Однак у політичній дійсності повоєнного періоду саме виняток зі статутного принципу і став правилом, а сам прин-цип - винятком. Саме право на колек-тивну самооборону послужило підста-вою для створення протилежних один одному військово-політичних блоків НАТО й ОВД. Отже, ідеологічно-полі-тична конфронтація Сходу і Заходу в період після Другої світової війни блокувала реальне здійснення ст.39-51 Статуту ООН, що передбачають ство-рення дієвих збройних сил ООН і вжиття заходів, що могли б наділити органи колективної безпеки (насамперед Раду Безпеки ООН) реальними засобами впливу на світове співтовариство й окремі держави [8, c.112]. Тому, звичайно, система колективної безпеки, встановлена Статутом ООН, на набула достатньої ефективності.

Внаслідок цього мир і безпека у світі фактично забезпечувалися наявністю у двох протилежних сторін зброї масового знищення, які все ж у локальних кон-фліктах часто-густо залагоджували міжнародні суперечки із застосуванням своїх збройних сил без санкції на те РБ ООН, пояснюючи це захистом своїх національних інтересів. Незважаючи на це, ООН як глобальна міжнародна організація з підтримання миру і без-пеки відігравала і продовжує відігравати неабияку роль у світі, оскільки ООН є найбільш представницькою міжнарод-ною організацією, завдяки якій країни можуть виносити на розгляд світової спільноти, наприклад, проблеми своєї національної безпеки; шукати в неї захисту від силових дій великих держав: намагатися впливати на міжнародний політичний процес тощо [85, c.56]. Враховуючи досвід функціонування ООН при бі-полярній системі міжнародних відносин, прогнозуючи її існування у ролі ширми для зловживань лідера однополюсної системи, більш ефективне її викори-стання бачиться нам в умовах багатополярного світу, коли міжнародна влада буде концентруватися у лідерів певних геополітичних регіональних центрів, які будуть відповідати перед ООН за без-пеку і стабільність у своїй зоні відпо-відальності. Ідеальні умови функціо-нування ООН можна припустити в гіпо-тетичному глобальному демократич-ному співтоваристві.

Аналізуючи систему колективної безпеки часів "холодної війни", можна констатувати, що у деяких випадках її механізми не діяли, а функціонування принципу балансу сил, щоправда, на біполярній основі, спостерігалося весь цей час. Дві супердержави встановили ядерний баланс сил і намагалися ретельно дотримуватися статускво, ос-кільки його порушення загрожувало самому існуванню людства. Як зазначив про біполярність французький автор, класик