У квітні 2001 року у Стамбулі підписано Угоду про створення міжнародних морських сил Blackseafoг, сторонами якої стали шість чорноморських країн - Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, Туреччина та Україна. 19 квітня 2002 року відбулося засідання комітету командувачів флотів у рамках програми Blackseafoг, на якому сторони обговорили питання здійснення антитерористичних заходів на Чорному морі, розглянули можливість проведення в регіоні гуманітарних і пошуково-рятувальних операцій, зокрема, участі в рятуванні підводних човнів та захисту навколишнього середовища. 25 квітня 2002 року у Києві схвалено Документ про заходи зміцнення довіри і безпеки у військово-морській галузі на Чорному морі на рівні керівників зовнішньополітичних відомств шести причорноморських держав [95, c.26].

Важливу роль у регулюванні безпеки в регіоні у пострадянському просторі ЦСЄ відіграє ГУАМ. 10 жовтня 1997 року у Страсбурзі на зустрічі президентів чотирьох держав пострадянського простору (Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова) утворено політико-консультативний форум під абревіатурою ГУАМ. Страсбурська Декларація зафіксувала рівень політичного зближення й практичного співробітництва між країнами цієї групи, збіг їх позицій з ключових міжнародних проблем та розвитку ситуації на пострадянському просторі.

Важливу роль у визначенні цілей і завдань новоутвореної організації мала зустріч глав делегацій України, Грузії, Молдови та Азербайджану в жовтні 1998 року у Вашингтоні під час щорічних зборів МВФ та Світового Банку. Увага була акцентована на проблемах розбудови транскавказького транспортного кордону, який розглядається як важливий механізм регіональної інтеграції і чинник зміцнення економічного й політичного сувернітету країн-членів[43, c.75] . 24 квітня 1999 року до ГУАМ приєднався Узбекістан. Розширене таким чином об'єднання держав отримало назву ГУУАМ.

У 2000 році намітився досить істотний поступ у просуванні ідеї регіонального співробітництва країн Чорноморсько-Каспіиського регіону в межах ГУУАМ. Насамперед це виявилось у певному міжнародному визнанні ГУУАМ. У квітні Конгрес і Сенат США схвалили ініціативу про виділення країнам ГУУАМ та Вірменії фінансової допомоги для проведення заходів зі зміцненням кордонів. Як заявив конгресмен П. Джоел, таким чином законодавча влада США офіційно визнала існування ГУУАМ як політичної організації [ 95 c.3].

Проведені 24 травня 2000 року консультації країн Гууам у Флоренції засвідчили, що країни угрупування стають прихильнішими до активної регіональної взаємодії та до надання більшої практичної спрямованості цьому об'єднанню. У спільному комюніке, ухваленому за підсумками зустрічі, було наголошено на тому, що партнерство держав ГУУАМ "створює сприятливі умови для розвитку всебічної співпраці, яка охоплює політичні, торговельно-економічні й культурні відносини, рівно як і взаємодію у боротьбі із загрозами та ризиками безпеці". Чергова зустріч глав держав ГУУАМ відбулася 6-8 вересня 2000 року під час проведення самміту тисячоліття ООН у Нью-Йорку, на якій було погоджено рішення сприяти перетворенню неформального об'єднання групи держав у повноцінну міжнародну організацію.

6-7 червня 2001 року в Ялті відбувся саміт держав-учасниць ГУУАМ за участю президентів усіх п'яти держав-учасниць об'єднання, в ході якого були обговорені стан та перспективи співробітництва. Підписано Ялтинську Хартію ГУУАМ, в якій закріплено основні напрями розвитку цього об'єднання, визначено мету і принципи багатостороннього співробітництва, формат та періодичність проведення зустрічей на вищому рівні, та Конвенцію держав-учасниць ГУУАМ про взаємне надання допомоги з консульських питань [95, c.80].

Спільні економічні інтереси держав ГУУАМ найбільше сконцентровані навколо двох питань - транспортування прикаспійський енергоносіїв і прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон. 13 червня 2002 року Узбекистан заявив, що виходить зі стратегічного об'єднання п'яти колишніх радянських республік - ГУУАМ "у зв'язку з відсутністю прогресу в його діяльності", в звязку з чим нова організація трансформована в ГУАМ.

Таким чином, міжнародна безпека країн ЦСЄ у період постбіполярності на відміну від епохи біполярності, коли існувала лише організація на СРСР, як головний фактор впливу в регіоні, має нові напрямки гарантування безпеки, які можна поділити наступним чином: орієнтація на Російську Федерацію, що здобула право наступництво СРСР і залишає за собою вплив у регіоні; на США; ЄС, ОБСЄ, НАТО; на власні системи колективної безпеки. Орієнтація на Росію після розпаду СРСР зазнала занепаду, в основі впливу Росії на регіон ЦСЄ залишається лише енергетична, економічно-сировинна безпека на відміну від попереднього періоду, коли домінувала військова безпека. Росія контролює у багатьох країнах ЦСЄ більшу частину постачання сировини і енергоресурсів. Найбільший вплив Росії в регіоні спостерігається на держави СНД. На першому місці в забезпеченні безпеки країн ЦСЄ вийшов Західний напрям орієнтації на НАТО, ОБСЄ і ЄС. Вступ в НАТО забезпечує найкращий на даний час рівень міжнародної безпеки в регіоні у військовій сфері, а в ЄС - у економічній. На сьогоднішній день Західний напрям обрали більшість держав ЦСЄ, одинадцять з яких є членами НАТО, а десять є членами ЄС. Загалом інтеграцію євроатлантичні спільноти, як основний напрям гарантування безпеки, обрали і задекларували майже всі держави ЦСЄ. Треті напрям гарантування безпеки в ЦСЄ, як альтернатива попередніх двох, це спроба створити власну колективну систему безпеки в рамках діяльності таких організацій, як Вишеградська група, Центрально-Європейська Ініціатива, Балто-Чорноморська Ініціатива, ГУАМ тощо.

ВИСНОВКИ

Міжнародна безпека - це такий стан міжнародних відносин, який виключає порушення миру та створення реальної загрози розвитку людства, за якого народи можуть суверенно, без втручання та тиску ззовні визначити шляхи та форми свого суспільно-політичного розвитку. У дещо ширшому розумінні під міжнародною безпекою розглядають стан міжнародних відносин, який виключає порушення всесвітнього миру