Більшість розвинених країн намагається створити власну концепцію міжнародної безпеки. В сучасному розумінні концепція міжнародної безпеки - це віддзеркалення усієї сукупності загроз, що їх постійно народжує світ, щодо того чи іншого етносу чи нації. Зважаючи на виняткову значущість концепції безпеки для кожної окремої держави вона у багатьох країн виробляється і схвалюється їхнім законодавчим чи виконавчим органами і знаходить своє відбиття у всіх напрямках внутрішньої і зовнішньої політики. Для розгляду питання міжнародної безпеки створюється у багатьох країнах спеціальні органи з найвищих посадових осіб і керівників силових міністерств і відомств, часто очолювані главою держави чи виконавчої влади в країні.

На сьогоднішній день міжнародна безпека розглядається як багатоаспектне і складне за своїм змістом явище, що включає джерела небезпеки воєнного і невоєнного характеру. Серед невоєнних загроз найбільшу небезпеку для світової спільноти являють: економічні кризи, зростання безробіття, демографічний спад населення в розвинутих країнах і демографічний приріст в країнах Азії і Африки; екологічні небезпеки; поширення нових видів наркотичних речовин; голод і поширення нових видів захворювань тощо. Традиційними джерелами воєнної небезпеки на сьогоднішній день є: прагнення до гегемонії, перевага в стратегічних ядерних озброєннях, експансіонізм, міжнародні конфлікти різного рівня, міжнародний тероризм, глобалізовану організовану злочинність, контрабанда зброї тощо.

Зважаючи на таку велику кількість небезпек, що загрожує міжнародній безпеці, вона уже не може розглядатися як явище, що стосується лише одного суб'єкта міжнародних відносин, а лише як концепція усієї міжнародної спільноти. Таким чином, міжнародна безпека залежить від геополітичної ситуації і міжнародної розстановки сил. Саме в такому контексті можна виділити такі етапи побудови міжнародної системи безпеки для Центрально-Східної Європи: за багатополярної, біполярної і постбіполярної моделі світового розвитку. Кожна з моделей побудови системи міжнародної безпеки в ЦСЄ мала свої особливості, що пов'язані із світовою геополітичною ситуацією.

В період багатополярності (міжвоєнний період) основними напрямками гарантування безпеки в ЦСЄ була орієнтація на Францію як провідного члена Ліги Націй. Окремі держави даного регіону: Польща, Чехія, Болгарія, Румунія, Югославія, Чехословаччина в різний час були постійними членами Ліги Націй. В 20-х - 30-х роках Ліга Націй сприяла розв'язанню 35-ти з 66-ти міжнародних конфліктів, деякі з них були на території ЦСЄ. Ліга Націй з метою створення системи безпеки в даному регіоні сприяла утворенню таких регіональних блоків як Мала Антанта, Балканська Антанта, Балтійська Антанта. Причиною утворення і спільним що поєднувало ці блоки здебільшого була наявність в кожного з них спільних "ворогів", що загрожували їх територіальній цілісності. Однак, на практиці дані утворення здебільшого не проявляли активної діяльності. Загалом для кожного з тих утворень було характерне не тривалість у існуванні і неефективність в роботі. Зважаючи на це, міцної системи колективної безпеки в міжвоєнний період у регіонах ЦСЄ так і не було створено. Враховуючи ослаблення Ліги Націй та ріст могутності нациської Німеччини, це привело до того, що країни регіону стали першими жертвами у Другій світовій війні.

В епоху біполярності країни ЦСЄ опинилися під впливом одного з світових полюсів сили - СРСР. Саме Радянський Союз взяв на себе роль гаранта безпеки регіону на період з кінця 40-х до кінця 80-х років XX століття. Безпека країн регіону в даний період часу грунтувалася на військовій і політичній могутності СРСР, що контролював увесь регіон завдяки діяльності таких міжнародних організацій як Рада Економічної Взаємодопомоги і Організація Варшавського Договору. Дані організації були покликані протистояти Західному блоку і країни ЦСЄ були втягнуті у це протистояння. Свій "захист" країн регіону СРСР проводив з втручанням у внутрішні справи держав регіону, що в деяких випадках характеризувалось навіть введенням військ. Фактично "захист" з боку Радянського Союзу являв собою експансію і насильницьку пропаганду соціалістичного шляху розвитку державам регіону. Це був один із проявів політики гегемонії СРСР. Усі рішення щодо зовнішньої і внутрішньої політики яке проводило керівництво держав ЦСЄ контролювалося радянською владою. Тому такий прояв колективних гарантій безпеки, що їх було нав'язано СРСР можна назвати "найбільшою небезпекою для безпеки цих країн". З боку СРСР дана політика трактувалась як така, що була покликана протистояти "буржуазному блоку держав". Загалом захист, що його забезпечував СРСР для країн регіону ЦСЄ виявився неефективним, що підтверджує і сам розпад СРСР.

За постбіполярного світового порядку, що характерний і для сьогодення, в Центрально-Східній Європі виокремлюють три основні напрями гарантування міжнародної безпеки: орієнтування на Росію; на ЄС, ОБСЄ, НАТО; на власні системи колективної безпеки. Дослідження дійшло висновків, що сукупність основних загроз міжнародної безпеки ЦСЄ, які повинні забезпечувати вище перелічені напрями їх подолання, можна класифікувати таким чином:*

загроза територіальної цілісності, яка виникла внаслідок територіальних претензій і спроб перегляду конфігурування державних кордонів, які склались після Другої світової війни;*

регіональні загрози, пов'язані з нестабільністю соціально-політичного та економічного розвитку держав;*

загроза міжетнічних конфліктів, що розгорілися, наприклад, на території Югославії, у Нагорному Карабаху, Абхазії та в ряді інших регіонів;*

міжнародний тероризм, який істотно впливає на стабільність всередині кожної держави;*

проблема національної конкурентоспроможності держав, які стали на шлях ринкової економіки. Брак навичок і досвіду в конкретній боротьбі