Дані небезпеки були викликані внутрішньою ситуацією в цих державах, проте існувала загроза безпеці цих країн з боку нациської Німеччини і СРСР. Саме тому для забезпечення власної безпеки більшість країн даного регіону орієнтувалися на Францію, котра намагалася створити дієву противагу Німеччині. Так виникла ідея створення міжнародних блоків, що мали гарантувати національну і міжнародну безпеку країн Центрально-Східної Європи [41, c.201].

Просто, аби скласти перелік внутрішніх регіональних незгод, можна передати враження від їхньої сукупної складності, хоч не від запеклості та майже паралізуючої напруженості. Литва та Польща сварилися через Вільно (Вільнюс, Вільна), на який раніше претендували з історичних, а потім з етнодемографічних підстав. Польща та Чехословаччина ворогували між собою внаслідок: а) суперечки через Тешен (Тешін, Чешин), де колишні суттєві етнодемографічні вимоги зіштовхувалися з пізнішими економічними потребами; б) суперечливого тлума-чення ролей Росії та Угорщини у європейському балансі сил; в) переконання кожної сторони в тому, що інша засуджує. себе пожадливим поглинанням дуже багатьох не спроможних бути абсорбованими, а отже, незнищенних етнічних меншин; г) і їхніх контрастуючих соціальній струк-тур та національних психологій, а саме: польської дворянської проти чеської буржуазної. Чехословаччина перебувала також під реваншистським тиском з боку Угорщини на історичних та етнодемографічних підставах [39, c.19]. З свого боку Угорщина, як найбільш ошукана в територіальному плані внаслідок Першої світової війни, висувала територіальні вимоги на історичному та етнодемографічних підставах до усіх чотирьох її міжвоєнних сусідів: до Чехословаччини стосовно Словаччини та Карпатсь-кої Русі; до Румунії - стосовно Трансільванії; до Югославії - стосовно Воєводіни і, можливо, Хорватії; до Австрії - стосов-но Бергенланду (щодо цього останнього менш сильно, ніж що-до інших). Югославія у свою чергу домагалася частини ав-стрійської області Карінтія з словенським населенням, і вона, а також Румунія були об'єктом іредентистських образ Болгарії з приводу відповідно Македонії та Добруджі. До того ж Болгарія спрямовувала подібний тиск на Грецію стосовно час-тин Македонії та Фракії Ревізіоністською підставою Болгарії була характерна комбінація історичних, етнодемографічних, економічних та стратегічних аргументів. Нарешті, що сто-сується Албанії та Австрії, то головна проблема полягала не в дуже сильних іредентистських прагненнях, спрямованих ними та проти них (хоч вони також мали місце), а в тому, що само їхнє існування було викликом та їхнє виживання вважалося сумнівним протягом міжвоєнного періоду.

Наче цих суперечок в регіоні вистачало, але кілька його держав перебували навіть під зловіснішим тиском з боку вели-ких держав. Веймарська Німеччина продовжувала не змиряти-ся з переходом померанського "коридору" та південно-східної Сілезії до Польщі, а Гітлер додав до них реваншистських образ свої подальші зазіхання на дуже стратегічний для Чехословаччини Судетський периметр з німецьким населенням і на всю Австрію [30, c.294]. Менш силовими були претензії Німеччини до Литви щодо повернення міста та околиць Клайпеди (Мемеля). Радянський Союз залишався відверто непримиренним до між-воєнного включення Румунією до свого складу Бесарабії та ви-ношував плани щодо польського східного прикордоння з його переважно білоруським та українським населенням; ставлення Радянського Союзу до балтійських держав було складнішим, але досить неоднозначним [32, c.112]. Італія, зокрема, зазіхала на далматинське узбережжя Югославії на Адріатичному морі та загалом виношувала задум про поділ цілісної югославської держави на етнорегіональні складові. Вона також мала намір контролюва-ти Албанію безпосередньо, а Грецію залякати до стану підла-бузництва. Справді, амбіції Італії містили також запроваджен-ня дипломатичних протекторатів над Австрією, Угорщиною та Болгарією, аби посилити тиск на Югославію. Але, на відміну від Німеччини та Радянського Союзу, Італії бракувало еко-номічної та військової моці, аби здійснити свої політичні пла-ни.

Таким чином, кожна держава міжвоєнної Східно-Централь-ної Європи мала одного або більше ворогів у межах регіону, а кожна "переможна" країна серед них мала ще ворога у вигляді великої держави, а Польща - навіть двох. Численні "внут-рішні" ворожнечі, на жаль, робили регіон навіть слабшим, ніж її потреби стосовно до "зовнішніх", і всі зусилля замирення перших знищувалися нестямним шовінізмом; дух доби був не наднаціональним, як наївно пророкували під час війни, а ультранаціональним. Справді, зясувалося, що реально потужною інтернаціоналістичною ідеологією був не марксизм, з лівого боку не династична лояльність, з правого, а антисемітизм, базований і на переконанні, і на доцільності. У свою чергу, він створював ідеологічний зв'язок та передумову для кінцевого колабораціонізму з нацистами включно з адміністрацією гено-циду у воєнний час [39, c.22].

Тим часом, самої міжвоєнної доби зусилля частини нових країн-переможців, спрямовані на консолідацію міжнародного порядку бенефіціаріями якого вони були, виявилися нетрив-кими неповними та невиразними. Для збереження післявоєнного статусу у Центрально-Східній Європі за ініціативи Франції й під егідою у 1920-1921 роках був створений військово-політичний блок Чехословаччини, Румунії, Югославії, що дістав назву Мала Антанта. Головною метою цих держав було протистояння головній небезпеці для себе - угорському і болгарському ревізіонізму [29, c.123]. У своїй діяльності члени союзу виходили з програмних принципів Ліги Націй і