Розробки з теорії жанру та особливостей поетики інтелектуальної прози постійно доповнюються узагальненнями, що формуються у ході спостереження над індивідуальними художніми практиками. Однак поза сумнівом така константа поетики інтелектуальної белетристики, як інтертекстуальність.

Інтертекстуальність, що супроводжує письмо філософсько-аналітичного атунку, має у зразках інтелектуальної прози різноманітні форми прояву: авторські алюзій та ремінісценції, актуалізація постатей та епізодів, що для національної та світової історії стали знаковими. У культурній традиції за цими постатями закріплені якості, що є домінантними для формування певного типу культурного героя, визначальними в аспекті моделювання змістового простору тексту та побудови ціннісних координат тощо. Авторська свідомість сформована під знаком власних уявлень про історичну роль особистості та під впливом її інтерпретацій, запропонованих попередниками. Інтертекстуальна гра, учасником якої стає читач, інколи заснована на пошуках ідентичності/відмінності історико- документального та художнього дискурсів та авторської художньої рецепції постаті історичного (культурного) діяча на тлі існуючих мистецьких прочитань.

Такий культурний герой з минулого стає продуктивною архетипною моделлю для самоусвідомлення автора та переосмислення ним героя сучасності. Зацікавлення екзистенційною філософією, що проявилася в українській літературі в образах-характерах, колізіях та ситуаціях, ілюструє українське письменство, представлене іменами В.Підмогильного, В.Винниченка, УСамчука, Ю.Косача, І.Костецького, В.Барки та інших. Ключовою проблемою, на фоні якої у творах згаданих авторів формується екзистенційна ситуація, є втрата особистістю автентичності через раціоналізацію, надмірну ідеологізацію та контроль життя, що досягає форми тоталітаризму. У зв'язку з цим варто особливу увагу приділити постаті художника, авторська свідомість якого детермінована духом та умовами часу, культурно-історичними координатами, в яких він перебуває. В умовах нестабільності, змінюваності цих координат, людина опиняється перед загрозою втрати своєї автономії, адже постійна потреба пристосовуватися до нових обставин кожного разу звужує кола автентичності.

Зважаючи на сповнену загадок біографію В.Петрова-Домонтовича, його роль в українській літературі (як материковій так і діаспорній), його наукові інтереси до питань історії та культури, що не обмежувалось виключно національним дискурсом, сучасне літературознавство прагне розставити науково виважені акценти у потрактуванні "феномену Домонтовича".

Світовідчуванню героя оповідання "Приборканий гайдамака" В.Петрова-Домонтовича Сави Чалого притаманна розколотість, двоїстість, однак це не означає, що двоїстою є його натура. Розколотість героя скоріше виступає символом, що виражає стан національно-свідомої частини української еліти, адже на художньому рівні двоїстість - "це теж відмінна ознака символічного оскільки воно виступає як "знамення" й тим самим як метафізично-апокаліптичний еквівалент земного повідомлення через знаки" [11, с.72]. Повертаючись до поетики характеротворення "Приборканого гайдамаки" та особливостей побудови образної системи, варто зазначити, що образи місяця та дзи'аря у їх значеннєвій єдності і є такими знаками, що повідомляють про цілісність героя та загрозу її руйнації. Якщо місяць в уяві Чалого символізує колообіг життя, яке протікає за законами природи, то годинник, який втілює час в його механічному вираженні, для героя є незрозумілим.

Домінантна роль символіки мандали в парі образів місяць-годинник проявляється не лише у зображенні психологічного стану Сави Чалого, а й проектується на розвиток подій у творі, причому саме годинник у більшій мірі символізує екзистенційні перетворювання героя, його пошуки, його внутрішній дисонанс. В політичній кар'єрі Сави Чалого римуються два ключові епізоди, що обрамлюють біографію Сави Чалого в рецепції В.Домонтовича.

Символіка мандали (диска, сонця, місяця, кружляння, тобто всього, що втілює ідею циклічності) тут безпосередньо виражається в мотиві кола. Сава Чалий на початку твору покарав за зраду свого побратима, а наприкінці твору сам є покараний за такий же гріх. Хоча і в першому, і в другому випадку зради як такої не було. Через це мотив кола трансформується з мотиву циклічності буття у трагічний мотив замкненого кола, тобто неможливості розв'язання національного питання, неподоланності фатуму, приреченості українців на державне без'рунтянство, що визначає екзистенційний дискурс вже не окремого героя, а цілої нації. Руйнується лінійна сфера оповіді про історичні події, набуваючи все більш чітких обрисів концентричного сюжету, що дозволяє автору увиразнити та чітко окреслити образи-характери, які стали метафорами національної ментальності - Сава Чалий та Пилип Орлик. Лінійну хронологію біографії героя змінює надчасова сфера національної хроніки, що, вписана у космологічні координати, виростає до міфу.

Важливі акценти у розуміння поетики характеротворення дозволяють розставити спостереження над сферою свідомого та підсвідомого у природі людини, раціонального та ірраціонального станів героїв В.Петрова-До- монтовича. "Щодо малої прози Домонтовича, то проблеми страху, зображення невротичних і навіть психопатичних станів персонажів дуже важливі в "Апостолах", "Помсті", "Приборканому гайдамаці", "Емальованій мисці" в оповіданні "Без назви". Автор фіксує ознаки колективного неврозу радянського суспільства - дуже схожі процеси описували й аналізували психоаналітично зорієнтовані дослідники "невротичної епідемії" (Вільгельм Райх) у фашистській Німеччині" [1, с.254]. В.Петров-Домонтович спрямовує свій дослідницький художній інтерес на афективний стан, в якому перебуває людина внаслідок крайнього загострення ситуації та неможливості урівноважити свої переконання та життєву програму (сродність) із запитами доби, оточення, середовища, орієнтуючись на особистості, що увібрали трагічний досвід. Афективний стан часто супроводжується страхом як екзистенційним переживанням втрати власної ідентичності. Трагічний досвід людини, що опинилася у межовій ситуації, в творчості В .Петрова-Домонтовича є не лише рецепцією парадоксів буття української інтелігенції, що опиняється