ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Мишечкін Геннадій Валерійович

УДК 94(477):378.147

ДІЯЛЬНІСТЬ ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ УКРАЇНИ З ПІДГОТОВКИ

ФАХІВЦІВ ІСТОРИЧНОГО ПРОФІЛЮ У 90-ті РОКИ ХХ ст.

07.00.01 – історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії слов’ян Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – кандидат історичних наук, доцент,

Масальський Василь Іванович,

доцент кафедри історії слов’ян

Донецького національного університету

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор

Алексєєв Юрій Миколайович,

ректор Київського славістичного університету

доктор історичних наук, професор

Парінов Михайло Павлович,

завідувач кафедри історії і політології Донбаської

державної академії будівництва та архітектури

Провідна установа – Київський національний університет імені Тараса

Шевченка (кафедра новітньої історії України)

Захист відбудеться 22.06. 2006 року о 1000 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.02 при Донецькому національному університеті (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус ДонНУ, ауд. 32).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий 19.05. 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради Крапівін О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. 90-ті роки ХХ ст. становлять якісно новий період в історії українського суспільства і держави, бо саме в цей час Україна вийшла на самостійний шлях свого розвитку. Суспільно-політичні та соціально-економічні процеси, що відбувалися у нашій країні в останнє десятиріччя ХХ ст., були пов’язані з початковим процесом входження України у світове співтовариство, із встановленням пріоритету загальнолюдських цінностей світової цивілізації. У зв’язку з цим гостро постала проблема підготовки власних висококваліфікованих фахівців, здатних вирішувати складні завдання і визначати орієнтири розвитку тієї чи іншої галузі освіти і науки. Серед головних завдань важливе місце завжди посідала і підготовка нового покоління фахівців-істориків. Виключна роль у даній справі належала і належить вищим навчальним закладам (надалі – ВНЗ), їх факультетам і філіям, де здійснюється підготовка фахівців історичного профілю.

Зі змінами у суспільстві посилювалися вимоги до професійного рівня фахівця історичного профілю. Різним освітнім ланкам, від загальноосвітньої школи до підготовки кадрів вищого рівня, українській історичній науці, відповідним музеям, архівам та іншим установам потребувалися висококваліфіковані фахівці-історики якісно нового рівня. Така вимога є актуальною і в наш час.

Щоб виявити і зрозуміти закономірності у діяльності ВНЗ України з підготовки істориків, стан цього процесу на сучасному етапі та головні напрямки подальшого його вдосконалення, важливо дослідити, проаналізувати і узагальнити досвід функціонування і розвитку системи підготовки істориків у різні історичні періоди, у тому числі перше десятиріччя незалежності України (1991-2000 рр.)

Отже, актуальність проведеного дослідження обумовлена низкою наступних чинників.

По-перше, до сьогодення більшість наукових публікацій з досліджуваної теми, на жаль, стосуються лише окремих аспектів підготовки фахівців історичного профілю і не відтворюють цілісного уявлення про розвиток цього процесу у 90-ті рр. ХХ ст. Існує об’єктивна необхідність створення узагальнюючої праці, у якій вказаний процес було б розглянуто у сукупності його складових елементів – нормативно-правової, матеріально-технічної і науково-інформаційної баз, особливостей навчально-виховного процесу та їх вдосконалення, стану забезпечення історичних підрозділів ВНЗ висококваліфікованими науково-педагогічними кадрами тощо.

По-друге, в умовах утвердження України як самостійної держави, відродження культури та історії українського народу, гуманізації та гуманітаризації освіти існуючий рівень компетентності та професіоналізму істориків не завжди відповідав потребам суспільства. Швидкий розвиток соціально-гуманітарних наук, зростання обсягів інформації, використання нових методологічних підходів до вивчення та аналізу історичного поступу людства, насамперед, цивілізаційного та культурологічного – зробили нагальною потребу вдосконалення якості підготовки істориків.

По-третє, на кінець 90-х рр. ХХ ст. в Україні діяла широка мережа (понад 40 ВНЗ, не враховуючи їх філій та регіональних представництв) вищих навчальних закладів державної і недержавної форм власності, де здійснювалася підготовка істориків.

По-четверте, розгляд досягнень і проблем розвитку вищої освіти у визначений період, з виокремленням закономірностей і особливостей державного і недержавного сектору вищої історичної освіти представляє науково-практичну цінність, тому що дозволяє виокремити позитивні і негативні риси цього процесу, і може сприяти його подальшому вдосконаленню.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою частиною науково-дослідницької теми кафедри історії слов’ян Донецького національного університету (тема затверджена Міністерством освіти і науки України під загальною назвою “Актуальні проблеми наукового і методичного вдосконалення курсу історії України для природничих, економічних та гуманітарних факультетів” за №Г-01/28).

Мета дослідження – проаналізувати практичну діяльність ВНЗ України з підготовки фахівців історичного профілю у 90-ті рр. ХХ ст. у визначених аспектах, виявити накопичений позитивний досвід, викрити проблеми і недоліки цього процесу, і сформулювати практичні рекомендації щодо його вдосконалення.

Для досягнення окресленої мети, автор намагався вирішити наступні конкретні завдання:

- дати огляд літератури та характеристику історичних джерел з проблеми;

- проаналізувати стан та зміни у нормативно-правовій, матеріально-технічній та науково-інформаційній базах підготовки істориків у ВНЗ України у визначений період;

- виокремити позитивні заходи і зробити практичні рекомендації щодо вдосконалення якості навчально-виховного процесу на історичних підрозділах ВНЗ (факультетах, відділеннях);

- розкрити питання забезпечення історичних підрозділів ВНЗ висококваліфікованими науково-педагогічними кадрами;

- прослідкувати тенденції і умови підготовки істориків у ВНЗ державної і недержавної форм власності.

Об’єктом дисертаційного дослідження є вищі навчальні заклади України III і IV рівнів акредитації, що готують фахівців історичного профілю.

Предметом дослідження обрано основні тенденції та закономірності процесу підготовки фахівців історичного профілю у ВНЗ України за напрямами “Історія” і “Педагогічна освіта (вчитель історії)”.

Хронологічні межі дисертації охоплюють перше десятиріччя незалежності України – 1991-2000 рр. У даний часовий відрізок в історії України відбувались важливі зрушення у розвитку вищої освіти: здійснювався перехід до нового світогляду, відповідно до офіційних державних документів передбачалося реформування вищої школи, обговорено і введено в дію Закон “Про освіту”, було прийнято нову Конституцію України та ін.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що здійснено першу практичну спробу дослідити з сучасних методологічних позицій, на базі досягнень вітчизняної та зарубіжної історіографії, аналізу раніше опублікованих і нових архівних джерел діяльність ВНЗ України з підготовки істориків (1991-2000 рр.) як окрему підсистему вищої освіти, що має свої форми, зміст, закономірності і принципи розвитку. Автором виявлено позитивний досвід діяльності ВНЗ й разом з цим наявні проблеми і недоліки, які були притаманні цьому процесу.

У роботі розкриті основні тенденції підготовки істориків у 90-ті рр. ХХ ст., виявлені спільні і відмінні риси цього процесу у вищих закладах освіти державної і недержавної форми власності.

Проведене дослідження дало змогу ввести у науковий обіг низку невідомих або маловідомих документів, особливо матеріалів архівів Міністерства освіти і науки України і низки ВНЗ державної і недержавної форм власності. До особистого внеску здобувача можна віднести самостійні авторські підрахунки і узагальнення, які дозволили глибше висвітлити окремі положення досліджуваної теми.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки можливо застосувати під час написання узагальнюючих праць з історії діяльності ВНЗ України чи її окремих регіонів, монографій, методичних посібників та статей, лекційних курсів і спецкурсів з історії історичної освіти України для вищих закладів освіти. Наведений матеріал може бути використаний музеями історії ВНЗ України при доповненні діючих експозицій, створенні нових виставок, написанні текстів екскурсій, лекцій і статей. Матеріали дисертації можуть стати в нагоді при розгляді освітніх процесів на уроках краєзнавства в загальноосвітній школі. На їх основі можна розробити факультативний курс занять.

Найголовніше, що вироблені у дисертації практичні рекомендації можуть бути впроваджені у навчально-виховний процес на історичних підрозділах ВНЗ України для його вдосконалення і подальшої раціоналізації. Зрозуміло, що при цьому обов’язково повинні враховуватися особливості того чи іншого ВНЗ. Окремі практичні рекомендації мабуть допоможуть і представникам інших напрямів соціогуманітарної підготовки у вищій школі.

Апробація дисертаційного дослідження. Основні положення та певні висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії слов’ян історичного факультету Донецького національного університету, доповідалися на наукових конференціях професорсько-викладацького складу ДонНУ у 2001, 2003, 2005 рр., на двох міжнародних конференціях, на науково-методичних семінарах кафедри та засіданні Ради ДонНУ з гуманітарної освіти. Основні результаті дисертації викладено у шести статтях здобувача, чотири з яких надруковано у фахових виданнях з історичних наук.

Структура дисертації. Представлена дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, приміток, списку використаних джерел та літератури, додатків. Повний обсяг роботи становить 280 сторінок, з них основного тексту – 175 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, окреслено його хронологічні межі, розкрито наукову новизну й практичне значення, наведено відомості щодо апробації одержаних результатів роботи.

У першому розділі – “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” – проаналізовано стан наукової розробки проблеми, охарактеризовано можливості основних груп використаних джерел та визначено методологічну нішу, в якій працюватиме автор.

Історіографію проблеми умовно поділено на три групи: наукові роботи загальнотеоретичного характеру, дослідження розвитку вищої освіти України та спеціальні проблемні дослідження.

Діяльність ВНЗ із підготовки істориків у визначений період неможливо проаналізувати ізольовано від розвитку українського суспільства і держави. Своєрідним компасом, який допомагав орієнтуватись у загальних процесах в Україні виступають колективні монографії та праці В.М.Литвина Алексєєв Ю.М., Слюсаренко А.Г., Кульчицький С.В. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985-1999 рр.). – К.: Експрес-об’ява, 2000. – 295 с.; Україна за роки незалежності. 1991-2002/ Керівник автор. колектива акад. П.І.Гайдуцький. – К.: Нора-Друк, 2002. – 366 с.; Литвин В.М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки ХХ ст.). – К.: Наукова думка, 2002. – 558 с.; Його ж. Україна на межі тисячоліть (1991-2001 рр.) /Україна крізь віки.-К.: Вид дім “Альтернативи”, 2000. – Т.14. – 359 с..

Загальнотеоретичне обґрунтування важливості обраної теми відображено у дослідженнях Ю.М.Алексєєва, В.С.Журавського, К.В.Корсака, В.Г.Кременя, Т.В.Фінікова, В.А.Яблонського Алексєєв Ю.М. Україна: освіта і держава (1987-1997). – К.: Експрес-об’ява, 1998. – 112 с.; Його ж. Думать, сіять, не ждать… – К.: Київський ін-т “Слов’янський університет”, 2001. – 215 с.; Гершунський Б.С. Философия образования для ХХІ века (В поисках практико-ориентированных образовательных концепций). – М.: Совершенство, 1998. – 608с.; Журавський В.С. Вища освіта як фактор державотворення і культури в Україні. – К.: Вид. дім “Ін Юре”, 2003. – 416 с.; Корсак К.В. Світова вища освіта: порівняння і визнання закордонних кваліфікацій та дипломів: Монографія / За заг. ред. проф. Г.В.Щокіна. – К.: МАУП-МКА, 1997. – 208 с.; Кремень В.Г. Освіта і наука України: шляхи модернізації ( Факти, роздуми, перспективи ). – К.: Грамота, 2003. – 216 с.; Фініков Т.В. Сучасна вища освіта: світові тенденції і Україна. – К.: Таксон, 2001. – 176 с.; Яблонський В.А. Вища освіта України на рубежі тисячоліть: Проблеми глобалізації та інтернаціоналізації. – К., 1998. – 225 с.. В них підкреслюється провідна роль освіти в розвитку суспільства і держави, вказується на те, що у сучасному світі освіта, і безумовно вища освіта, набуває особливої ваги, бо покликана забезпечити підготовку суб`єктів соціальної дії до розв`язання глобальних завдань, які стоять перед людством. Підготовка нових поколінь до здійснення соціальних і професійних функцій потребує все більш тривалого та складного навчально-виховного процесу. Повною мірою все вищевказане стосується і підготовки фахівців історичного профілю.

Другу групу наукової літератури складають праці пов’язані, перш за все, з дослідженням загальних процесів розвитку вищої освіти України в 90-ті рр. ХХ ст. Кігель Р.Ю. Вища школа і перехід до ринкової економіки. – Вінниця: Вид-во при Вінницькому держ. тех. ун-ті, 1994. – 415 с.; Навроцький О.І. Вища школа в умовах трансформації суспільства. – Харків: Основа, 2000.-240 с.; Дроб’язко П.І. Українська національна школа: витоки і сучасність. – К.: Академія, 1997. – 180 с.; Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні (педагогічні концепції) / Кер. авт. кол. акад. АН ВШ України А.Погрібний. – К.: Школяр, 1997. – 150 с.; Масальський В.І. Вища освіта на рубежі ХХ-ХХІ століть: нові орієнтири розвитку // Вісник Донецького університету. Сер. Б: Гуманітарні науки. – 2000. – №1. – С.258-262 та ін. Вказані праці безумовно відіграли значну роль у дослідженні проблем вищої школи України, допомогли зорієнтуватися у головних напрямках еволюції вищої освіти і виявити труднощі цього процесу в 90-ті рр. ХХ століття.

Подальшого висвітлення окреслена тема отримала в спеціальній проблемній літературі.

Зміцненню нормативно-правової, матеріально-технічної та науково-інформаційної баз підготовки істориків присвячено низку наукових праць, у яких переконливо констатувалась потреба проаналізувати навчальні плани і програми, важливість забезпечення ВНЗ навчально-методичною літературою з історичних дисциплін, необхідність створення спецкурсів з гостро актуальних і дискусійних тем вітчизняної і всесвітньої історії тощо Алексєєв Ю.М. Деякі проблеми викладання і вивчення історичних дисциплін у педагогічному вузі // УІЖ. – 1992. – №7-8. – С.80-83; Болебрух А.Г., Іваненко В.В. Проблеми підготовки істориків в університетах України // Всеукраїнська науково-методична конференція “Сучасний стан вищої освіти в Україні : проблеми та перспективи”. – К.: ВЦ “Київський університет”, 2000. –С.420-421; Зякун А.І. Навчальна література з історії кінця 80-х – 90-ті роки ХХ ст.: історіографічний аналіз. Автореф. дис. […] канд.. іст. наук (07.00.01). – К., 2002. – 24 с. та ін..

Зазначимо, що, на жаль, майже немає публікацій з висвітленням матеріально-технічного забезпечення історичних підрозділів ВНЗ.

Питання заходів щодо вдосконалення якості навчально-виховного процесу на історичних факультетах і відділеннях знайшли відображення в наукових доробках С.В.Кульчицького, О.П.Реєнта, О.І.Сича, Л.В.Таран Кульчицький С.В. Історія і час. Роздуми історика // УІЖ . – 1998. – № 4. – С.3-10 ; Реєнт О.П. Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу // УІЖ. – 1999. – № 3. – С.3-22; Сич О.І. Про викладання історії у вищій школі // УІЖ. – 1998. – № 5. – С.111-117; Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблеми кризи сучасної історичної науки // УІЖ. – 1998. – № 5. – С. 30-39; продовж. УІЖ. – 1999. – № 1. – С. 85-91. та ін. та ін. Більшість досліджень присвячено оновленню методологічної і теоретичної баз історичної науки як найважливішим заходам вдосконалення підготовки істориків. Протягом визначеного періоду пильна увага зосереджувалась на заходах щодо підвищення рівня викладання і вивчення історії України. Фахівцями були проаналізовані практичні кроки щодо вдосконалення якості навчально-виховного процесу на історичних підрозділах ВНЗ. Деякі з них вже впроваджені в окремих ВНЗ. Визначимо, що, на жаль, майже немає публікацій із системним розглядом вказаного аспекту проблеми.

Забезпечення історичних факультетів та відділень науково-педагогічними кадрами аналізувалось у наукових працях А.Г.Слюсаренка, С.О.Нікітчиної, колективній монографії за редакцією Л.О.Зашкільняка Слюсаренко А.Г. Деякі питання викладання та вивчення історії у вузах України // Всеукраїнська науково-методична конференція “Сучасний стан вищої освіти в Україні: проблеми та перспективи”. – К., 2000. – С.420-421; Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми: Кол. моногр. За ред. Л.О.Зашкільняка. – Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2004. – 406 с. та ін. та ін. Здебільшого дані праці стосуються окремих напрямків підготовки істориків або окремих ВНЗ України.

Дисертант доходить висновку, що дослідження проблеми діяльності вищих закладів освіти України з підготовки фахівців історичного профілю в 90-ті роки ХХ ст. не склало самостійного історіографічного напрямку. Окремі аспекти проблеми розглядалися в низці наукових праць, але фактично відсутні узагальнюючі дослідження з цієї теми. Це і обумовлює необхідність комплексного дослідження даної проблеми.

Джерельну базу дисертації склали різноманітні документи і матеріали, які можна поділити на декілька груп. Першу групу джерел становлять загальнодержавні документи, які забезпечували правові основи для діяльності ВНЗ України. Серед них маємо назвати, передусім, Конституцію УРСР 1978 р. зі змінами та доповненнями, Конституцію України 1996 р., Національну програму “Освіта. Україна ХХІ століття”(1993 р.), закони України “Про освіту” (1991 р.), “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності” (1991 р.),“Про вищу освіту” (2002 р.) та ін., Укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України. Їх аналіз допоміг зорієнтуватися у державній політиці щодо окресленої проблеми.

Другу групу джерел – діловодну документацію – складають нормативні і методичні матеріали, що мали втілюватися в життя наказами, рішеннями колегії органів управління освіти, держкомітетів, комісій та ВНЗ.

До третьої групи джерел належать опубліковані і неопубліковані архівні документи та матеріали Міністерства освіти і науки України (МОНУ), обласних державних архівів України, а також вищих закладів освіти, у яких здійснювалась підготовка істориків у визначений період. Значний масив документів знаходиться у фондах 4621 та 166 Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (архів Міністерства освіти і науки України). Документи вказаних фондів містять державні програми розвитку вищої освіти, доповідні записки до колегій МОНУ про загальний стан матеріально-технічного, науково-інформаційного та кадрового забезпечення ВНЗ України, плани випуску навчальної літератури, довідки про результати перевірки діяльності окремих закладів освіти та ін.

У державних архівах Донецької (фонд Р-6146), Запорізької (фонд
Р-2054), Кіровоградської (фонд Р-5380), Хмельницької (фонд Р-302) областей та м. Кам’янець-Подільського (фонд 8) зберігається документація діяльності історичних факультетів окреслених регіонів країни: протоколи засідань Рад та кафедр історичних факультетів, плани їх роботи та річні звіти, протоколи засідань Державних екзаменаційних комісій та ін. Дані архівні джерела здебільшого відносяться до першої половини 90-х рр. ХХ ст. й містять інформацію про науково-інформаційну, матеріально-технічну бази, професорсько-викладацький склад відповідних історичних підрозділів, про заходи щодо вдосконалення якості навчально-виховного процесу. Автором було проаналізовано та вивчено архівні документи історичних підрозділів Київського, Львівського (фонд 119 та поточний архів Інституту історичних досліджень), Донецького, Дніпропетровського, Харківського, Одеського, Київського національного педагогічного, Київського славістичного, Донецького відкритого, Українського католицького (м. Львів) університетів та деяких ін.: звіти деканів, завідувачів кафедрами, довідки, штатні формуляри професорсько-викладацького складу, протоколи засідань відповідних кафедр та вчених рад історичних факультетів, навчальні плани і програми тощо. Опрацювання вищезгаданих архівних джерел дозволило простежити провідні напрямки роботи ВНЗ, проаналізувати позитивні заходи та недоліки процесу підготовки істориків.

Необхідними для дослідження виявилися статистичні збірники та довідкові видання, що утворюють четверту групу джерел. Проте, відомості, які нас цікавили, знаходились у більшості з них лише частково або стосувалися загальних показників ВНЗ.

Цінними джерелами з окресленої проблеми є навчальна література з історичних дисциплін для вищих закладів освіти, яка зібрана у п’яту групу джерел. У дисертації розглядалися, з нашої точки зору, найбільш вдалі навчальні посібники і підручники. Аналіз вказаного кола джерел дозволив відзначити здобутки у підвищенні якості навчальної літератури, виокремити недоліки та окреслити перспективи цієї справи.

Важливими для дослідження були також матеріали періодичної преси, які становлять шосту групу джерел. Дисертант вивчив матеріали більш ніж двадцяти назв центральних періодичних видань, а також регіональної преси та багатотиражок ВНЗ.

Останню сьому групу джерел складають матеріали інформаційної мережі Інтернет. Автор ознайомився з вмістом сайтів переважної більшості історичних підрозділів. Зазначимо, що інформація до них надходила безсистемно і стосувалася здебільшого кінця 90-х рр. ХХ ст.

Отже, використання всіх зазначених джерел дало можливість для вирішення основних завдань дисертаційного дослідження.

Методологія дослідження. У дисертаційному дослідженні автор використовував цивілізаційний методологічний підхід, згідно з яким, проведене дослідження будувалося на основі загальнолюдських цінностей, насамперед, гуманістичних, моральних, духовних норм та ідеалів практичної організації та функціонування сучасного суспільного життя у провідних країнах світу, до яких віднесено й Україну 90-х років ХХ століття. Розв’язанню поставлених у дисертації завдань сприяло використання принципів об’єктивності, всебічності, системності та історизму. У роботі застосовано проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, загальнологічний та емпіричні методи досліджень.

У другому розділі – “Зміцнення нормативно-правової, матеріально-технічної та науково-інформаційної баз підготовки професійних істориків у ВНЗ” – досліджено зміни у нормативно-правовому, матеріально-технічному та науково-інформаційному забезпеченні історичних підрозділів ВНЗ України в 90-ті роки ХХ ст.

Дається характеристика найважливішим заходам щодо зміцнення нормативно-правового забезпечення відповідних підрозділів. Автором охарактеризовані законодавчі акти, державні програми і проекти, які були спрямовані на піднесення рівня вищої освіти, в т. ч. вищої історичної освіти до світових стандартів. Аналізується “Республіканська програма розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії Української РСР” (затверджена окремою постановою ЦК КПУ від 27 липня 1990 року), основні положення якої мали втілюватися в життя в період 1991-2000 рр. Також йдеться про спроби прийняття концепції безперервної історичної освіти, яка б дала змогу на більш якісному рівні розвиватися вищій історичній освіті.

Проведений аналіз навчальних програм та планів засвідчив, що на історичних підрозділах ВНЗ у даний період були запроваджені нові курси, змінилось місце історії України в системі історичних дисциплін, зросла кількість годин на самостійну роботу студентів, в минулому залишилась заідеологізованість і певна упередженість та ін. В цілому в Україні в цей час створено основу для радикальної переорієнтації вищої історичної освіти на вивчення національної історико-культурної спадщини.

Протягом 90-х років ХХ ст. помітний крок до подальшого зміцнення матеріально-технічної бази зробили історичні факультети Київського, Хар-ківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського, Донецького, Ужгородського, Чернівецького національних університетів та деяких інших ВНЗ. Загальна кількість історичних факультетів та відділень зросла за досліджуваний період з 21 до 41 (не враховуючи філій та регіональних представництв). З’явились вони й у недержавному секторі вищої історичної освіти. Незважаючи на численну перевагу історичних підрозділів у вищих закладах освіти державної форми власності, кількість студентів-небюджетників збільшилася, головним чином за рахунок відкриття не бюджетних груп у ВНЗ державного сектору.

Автор наголосив на важливості якісного поліпшення науково-інформаційного забезпечення підготовки фахівців історичного профілю. Вказав на факти, які сприяли цьому аспекту підготовки: зросла кількість історичних періодичних видань з 22 до 190, якісно нової навчально-методичної літератури, особливо з історії України, спецкурсів з гостроактуальних проблем вітчизняної та всесвітньої історії. Дисертантом висвітлено діяльність наукових форумів, на яких піднімалися питання вдосконалення навчально-виховного процесу на історичних факультетах та відділеннях. Визначено доцільність їх проведення, що сприяє обміну досвідом між ВНЗ.

Не обминув дисертант й наявні проблеми та недоліки визначених складових підготовки істориків: деякі історичні підрозділи характеризувалися слабкою матеріально-технічною і науково-інформаційною базами, в окремих ВНЗ не вистачало нової навчально-методичної літератури, комп’ютерів, технічних засобів навчання, мап тощо.

Отже, у досліджуваний період були зроблені подальші кроки у зміцненні нормативно-правової, матеріально-технічної та науково-інформаційної базах підготовки істориків, але, на жаль, залишалося ще багато невирішених проблем.

У третьому розділі – “Забезпечення історичних підрозділів ВНЗ науково-педагогічними кадрами” зазначається, що 90-ми роками ХХ ст. було проведено чималу роботу із забезпечення якісно високого рівня професорсько-викладацького складу історичних підрозділів ВНЗ України. У переважній більшості з них не менше половини становили фахівці зі вченим званням і науковим ступенем. Науково-педагогічні колективи історичних факультетів Київського, Ужгородського, Харківського, Львівського, Одеського, Донецького національних університетів налічували в середньому 90 % викладачів із науковим ступенем. Їх потенціал свідчив про подальші можливості вдосконалення навчально-виховного процесу. Визначені провідні історичні підрозділи виконували у своїх регіонах функції базових центрів підготовки фахівців-істориків.

На кінець 1999-2000 навч. року в 10-ти класичних університетах, які працювали протягом усього десятиріччя, істориків готували 107 докторів та 327 кандидатів історичних наук, що складало 85% від загальної кількості викладачів окреслених історичних факультетів.

Розгляд професорсько-викладацького складу історичних підрозділів педагогічних вищих закладів освіти (які теж здійснювали підготовку відповідних фахівців у всі роки десятиріччя) дозволив висновити, що 269 викладачів мали науковий ступінь (майже 69% від загальної кількості). У порівнянні з кінцем 80-х рр. цей показник зріс на 13 %.

Останнє десятиріччя ХХ ст. позначено змінами й у кадровому забезпеченні історичних підрозділів ВНЗ недержавної форми власності. Високому рівню якості професорсько-викладацького складу відповідали історичні відділення Київського славістичного і Міжнародного Соломонова (м. Київ) університетів, Соціально-педагогічного інституту “Педагогічна академія” (м. Кіровоград).

На початку 90-х рр. на історичних факультетах поступово відбувалася структурна перебудова. Провідні за радянських часів кафедри історії СРСР розформовувалися, а викладачів з них переводили на інші кафедри. У кафедральному розрізі на кінець десятиріччя найбільш кваліфікованими науково-педагогічними колективами відмічались кафедри історії України.

Незважаючи на вказані вище факти, на деяких історичних факультетах, на жаль, працювало ще багато викладачів без вченого звання і наукового ступеня (Переяслав-Хмельницький, Миколаївський, Ніжинський, Сумський, Херсонський, Ізмаїльський педагогічні ВНЗ та ін.). Було помітно тенденцію старіння та “втечі” кадрів. Як правило, висококваліфіковані колективи не відзначалися низькими середньовічними показниками.

Таким чином, є підстави вважати 90-ті рр. ХХ ст. часом позитивних змін у кадровому забезпеченні історичних підрозділів ВНЗ України, незважаючи на те, що у першій та другій половинах десятиріччя у деяких ВНЗ спостерігалися певні, іноді значні, кадрові проблеми.

У четвертому розділі – “Здійснення заходів щодо вдосконалення якості навчально-виховного процесу” – автор підкреслює ті позитивні зміни, які відбулися в окреслений період на історичних підрозділах ВНЗ. Відмова від старих схем, стереотипів, суто марксистського підходу до історії – помітне і визначальне явище в українській історичній освіті у
90-ті рр. ХХ ст. Разом із тим, викладання матеріалу в деяких ВНЗ здійснювалося за моністичною схемою, підводячи студентів не до самостійних висновків, а до “остаточного кінцевого результату”.

Автором розглянуто велику кількість навчальних посібників і підручників з історії України, історії слов’ян, всесвітньої історії, спеціальних історичних дисциплін, які було надруковано саме 90-ми рр. У більшості з них використовуються нові для української історичної науки методологічні підходи, досягнення світової та вітчизняної історіографії. Проаналізовано діяльність Міністерства освіти і науки України та історичних підрозділів щодо забезпечення відповідного рівня якості навчальної літератури. Зазначено, що кількість останньої так би мовити випереджала якість. З деяких курсів, особливо всесвітньої історії, деяких спеціальних історичних дисциплін у навчальному процесі використовувалася застаріла навчальна література. Дисертантом виявлені певні недоліки, які, на жаль, мали місце у деяких посібниках: сліпе копіювання іноземних понять та термінів, відсутність концептуальних підходів, схематичність, методологічна та термінологічна непослідовність, фрагментарність викладу, націоцентрична забарвленість тощо.

У визначений період урізноманітнилися підходи і методи навчання, використовувалися нові форми проведення занять і контролю. Лекційно-семінарська система викладання все більш еволюціонувала в бік лекційно-дискусійної із запровадженням інтерактивних методів. Пріоритетним завданням стало питання інформатизації навчання, у проведенні якої українська історична наука і освіта ще поступаються провідним країнам світу.

Дослідник висвітлює досвід викладання “Математичних методів у історичних дослідженнях” та “Історичної інформатики” на історичних факультетах Дніпропетровського, Львівського, Ужгородського національних університетів. Виокремив позитивні зміни та особливості навчального процесу на історичних підрозділах Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Донецького, Чернівецького, Таврійського національних університетів, Волинського, Запорізького, Прикарпатського, Чернігівського державних університетів, Київського національного педагогічного та Київського славістичного університетів та ін.

У дисертації автор намагався довести, що процес подальшого вдосконалення якості навчально-виховного процесу на історичних факультетах та відділеннях у досліджуваний період потребував захисту та державної допомоги.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичні узагальнення і проаналізовані спроби нового вирішення проблеми діяльності ВНЗ України з підготовки фахівців історичного профілю в 90-ті рр. ХХ ст. На жаль, дана проблема не отримала достатнього комплексного висвітлення в спеціальній науковій літературі, про що свідчить наведений у роботі історіографічний аналіз.

Спираючись на аналіз документів і матеріалів з теми, автор дійшов висновку, що у 1991-2000 рр., попри всі труднощі, набуто певного позитивного досвіду в діяльності ВНЗ із підготовки істориків.

По-перше, були зроблені подальші кроки у створенні відповідного рівня нормативно-правової, матеріально-технічної та науково-інформаційної баз із підготовки істориків. У цьому напрямі підготовки найбільш плідно працювали історичні факультети Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського, Ужгородського, Донецького національних університетів, Київського славістичного (історичне відділення), Національного педагогічного ім. М.П.Драгоманова університетів та ін. На історичних підрозділах поширилося застосування інформаційно-комп’ютерних технологій, розроблено і впроваджено низку нових курсів, а також спецкурсів з актуальних проблем вітчизняної, світової історії, етнології та інших дисциплін. Науково-інформаційному забезпеченню навчально-виховного процесу значно сприяли численні науково-практичні та науково-методичні конференції, семінари, симпозіуми, “круглі столи”.

По-друге, відмова від старих схем, стереотипів, суто марксистського підходу до аналізу історичного поступу людства – помітне і визначальне явище 90-х рр. ХХ ст. Поява нових та розкриття замовчуваних фактів зумовили оновлення теоретичної бази історичної науки. Відповідно до змін у теоретичній та методологічній базах переглядались навчально-програмні матеріали з історичних дисциплін. З метою доступніше і якісніше викладати матеріал, сприяти всебічному гармонійному розвитку особистості змінювались форми проведення занять і контролю. Серед них все більше навчальних годин приділялось інтерактивним формам – дискусіям, конференціям, дебатам, рольовим іграм, мозковим штурмам і т. ін., які перетворюють студента із об’єкта на суб’єкт навчально-виховного процесу. До того ж близько третини навчального часу відводилося на самостійну роботу студентів.

Протягом десятиріччя створено якісно нові курси лекцій, навчальні підручники і посібники з різних дисциплін для фахівців-істориків. У них автори спирались на нові методологічні підходи, найновіші наукові розробки вітчизняної та зарубіжної історіографії, висвітлювали різні історичні проблеми в контексті світової історії. Викладання матеріалу в цих підручниках здійснювалось таким чином, щоб надати можливість студентам самостійно зробити висновки, спираючись на вивчення певних джерел та літератури.

По-третє, у визначений період ВНЗ провели чималу роботу із створення високого рівня кадрового забезпечення історичних факультетів та відділень. Про те свідчить той факт, що у переважній більшості з них не менше половини професорсько-викладацького складу становили фахівці із вченим званням та науковими ступенями. На кінець 90-х рр. професорсько-викладацькі колективи історичних факультетів Київського, Ужгородського, Львівського, Одеського, Донецького, Харківського національних, Тернопільського і Полтавського педагогічних університетів, історичних відділень Київського славістичного і Міжнародного Соломонова університетів налічували в середньому близько або більше 90% фахівців з науковим ступенем. А відповідні підрозділи Дніпропетровського, Чернівецького, Прикарпатського національних, Національного педагогічного університетів, Вінницького і Луганського педуніверситетів, Соціально-педагогічного інституту “Педагогічна академія” та деяких інших мали понад 75% викладачів з науковим ступенем. Кадровий потенціал історичних підрозділів цих ВНЗ відповідав кращим українським стандартам вищої освіти й свідчив про подальші можливості в удосконаленні навчально-виховного процесу. Визначені провідні історичні підрозділи виконували у своїх регіонах функції базових центрів підготовки фахівців-істориків, бо, як правило, забезпечували свій штат і сусідні історичні факультети власними вихованцями. Попередній перелік ВНЗ дозволяє визнати, що у кожному регіоні України знаходились авторитетні центри підготовки істориків й в цьому відношенні між регіонами не відчувалося дисбалансу.

Саме 90-ми роками у вищій історичній освіті України сформувалися три головні напрямки – історія України, історія слов’янських народів, всесвітня історія. У зв’язку з цим на багатьох історичних факультетах функціонували відповідні кафедри, а кафедри історії України на кожному історичному факультеті. Найякісніше забезпечення науково-педагогічними кадрами кафедр історії слов’ян, всесвітньої історії, історії України, особливо останніх, відрізняло їх серед інших кафедр історичних факультетів.

Отже, в останнє десятиріччя ХХ ст. процес підготовки фахівців історичного профілю у ВНЗ України зазнав значних позитивних змін та подальшого вдосконалення. Однак, у цій справі залишилось ще багато невирішених проблем.

Насамперед, слід відмітити, що у порівнянні з попереднім часом у досліджуваний період знизився престиж фаху “історія”. Так і не було остаточно прийнято концепцію безперервної історичної освіти. Виявилось, що значна кількість історичних факультетів, на жаль, характеризувалася слабкою матеріально-технічною та науково-інформаційною базами (не вистачало навчальних підручників і посібників, комп’ютерів, читальних залів, технічних засобів навчання та ін.).

Не повністю відповідала вимогам часу навчально-методична база, постали питання перегляду навчальних програм згідно з використанням нових методів, узгодження програмних матеріалів, запровадження нових, з нашої точки зору, необхідних курсів “Історія світової цивілізації”, “Антропологія”, “Історія історичної науки і освіти” тощо. Викладання навчального матеріалу у деяких посібниках окремих вищих закладів освіти здійснювалось ще за моністичною (однобічною) схемою, підводячи студентів до “остаточного кінцевого результату”.

Незважаючи на певні успіхи і досягнення у вирішенні кадрової проблеми, у 90-ті рр. на деяких історичних факультетах і відділеннях не вистачало фахівців з історії України, історії слов’янських народів, всесвітньої історії, етнології та деяких інших історичних дисциплін. Якщо у першій половині десятиріччя здебільшого це стосувалося фахівців з вітчизняної історії, то у другій – із всесвітньої. На історичних підрозділах Рівненського гуманітарного інституту, Дрогобицького, Миколаївського, Ніжинського, Сумського, Херсонського, Ізмаїльського, Переяслав-Хмельницького педагогічних та ін. ВНЗ працювало близько 50-60% викладачів без вченого звання і наукового ступеня.

Висококваліфіковані фахівці йшли працювати в інші гуманітарні навчальні заклади, підрозділи та структури вітчизняних ВНЗ, або зовсім виїжджали за кордон. У зв’язку з останньою причиною загострилася проблема старіння кадрів, що в першу чергу стосувалося висококваліфікованої частини науково-педагогічних колективів. Певне коло проблем залишилось у підготовці фахівців вищого рівня – кандидатів і докторів наук. Тим не менше, можна констатувати, що протягом 90-х років у вирішенні проблеми забезпечення історичних факультетів та відділень ВНЗ висококваліфікованими кадрами акценти поступово почали зміщуватися із кількісної в якісну площину.

Вивчені документи і матеріали не тільки дозволили сформулювати вищевикладені висновки, а й надали можливості виходу на наступні практичні рекомендації щодо вдосконалення процесу підготовки фахівців історичного профілю у ВНЗ України:– 

враховуючи, що фінансування вищої освіти є першоосновою для її діяльності, вважаємо, що на рівні Кабміну України, Міністерства фінансів та Міністерства освіти і науки ймовірно слід розробити модель багатоканального фінансування історичних підрозділів ВНЗ на 10-20-річну перспективу в умовах різних форм власності, що, на наш погляд, дасть можливість стабілізувати і покращити їх матеріально-технічну базу і кадрове забезпечення;– 

враховуючи рішення міжнародних форумів з питань вищої освіти, особливо вимоги Болонської конвенції, Міністерству освіти і науки було б доцільно створити експертну групу фахівців, обов’язково за участю викладачів історичних підрозділів ВНЗ, з метою узгодження національних і міжнародних стандартів вищої історичної освіти та проведення щорічного моніторингу відносно якості підготовки визначених фахівців на відповідних підрозділах ВНЗ України;– 

з метою подальшого вдосконалення нормативно-правової бази підготовки істориків пропонуємо створити спеціальну комісію з представників МОНУ, історичних підрозділів ВНЗ різних форм власності, вчителів-істориків для доопрацювання й прийняття на державному рівні концепції безперервної історичної освіти;– 

бажано відновити на якісно новому рівні практику проведення щорічних або раз на два роки організаційно-практичних семінарів-нарад з ключових питань підготовки істориків для деканів та завідувачів кафедрами історичних факультетів;– 

у зв’язку з нагальною потребою обміну і поширення досвіду кращих науково-педагогічних колективів історичних підрозділів ВНЗ, доцільно відновити практику проведення регіональних семінарів для викладачів історичних дисциплін, можливо, створити для цього спеціальне фахове науково-періодичне видання під егідою Міністерства освіти і науки України;– 

вважаємо за необхідне організовувати і проводити навчально-методичні сесії для молодих дослідників (аспірантів і викладачів) з таких тем: “Нові методологічні підходи до історії”, “Використання активних методів навчання у процесі підготовки істориків”, “Синхронне викладання історії”, “Глобальна історія”, “Мікроісторія” та ін. (зробити їх щорічними, під егідою МОНУ, залучити провідних вітчизняних, а за можливістю зарубіжних фахівців);– 

у зв’язку з необхідністю поглиблення праці студента-історика з першоджерелами, ймовірно є потреба посилити контроль за більш глибоким опануванням давньогрецької, латинської, старослов’янської мов, вивчення яких повинно відбуватися раніше вивчення історії Стародавньої Греції і Риму, історії східнослов’янських народів з тією метою, щоб студенти отримали навички й уміння працювати з джерелами; – 

усвідомлюючи роль релігії та системи релігійно-культурних цінностей у розвитку сучасного світу, напевно слід передбачити викладання історії релігійних конфесій, що на нашу думку, сприятиме всебічному і неупередженому підходу до пізнання та аналізу світового історичного поступу людства, а також вихованню толерантності і взаємоповаги серед студентів.

Запропоновані практичні рекомендації, на наш погляд, сприятимуть подальшому вдосконаленню процесу підготовки фахівців історичного профілю в Україні.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1.

2.

3.

4.