Харківський Національний УНІВЕРСИТЕТ внутрішніх справ

Маковій Віктор Петрович

УДК 347.232

Набувальна давність у цивільному праві

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права та процесуХарківського національного університету внутрішніх справ МВС України.

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор,Запорожець Аркадій Митрофанович, Харківський національний унівесритет внутрішніх справ, професор кафедри цивільного права та процесу.

Офіційні опоненти доктор юридичних наук, професор, Спасибо-Фатєєва Інна Валентинівна, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, професор кафедри цивільного права №1;

кандидат юридичних наук, доцент, Мавліханова Роза Вяліївна, Макіївський економіко-гуманітарний інститут, завідувач кафедри господарського і цивільного права.

Захист відбудеться “_8_” _грудня__ 2007 року о “10” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .700.02 в Харкіському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “_2_” листопада 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Є. Кириченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В умовах економічного глобалізму (його геополітичного розвитку) реформування національної правової системи повинно здійснюватись з огляду на найбільш прийнятні для України юридичні надбання країн Європейського Союзу. Реформування вітчизняного цивільного права як основи приватноправової складової національної системи права займає при цьому одне з провідних місць. У цьому процесі наявною є потреба теоретичного обґрунтування та визначення правового механізму інституту набувальної давності як новели Цивільного кодексу (надалі - ЦК) України 2003 року.

Давність як вид строку займає одне з провідних місць у системі цивільно-правових строків. До останнього часу дослідження цієї правової категорії здійснювалось дещо звужено, з наданням пріоритету позовній давності (В.П.Грибанов, А.В.Жгунова, В.В.Луць та інші). Введення набувальної давності до системи цивільного права країн пострадянського простору мало наслідком суттєве пожвавлення інтересу науковців до дослідження зазначеної юридичної категорії. Так, тільки у Російській Федерації протягом останніх років було захищено шість дисертацій з цього питання (Л.А.Зеленська, М.Ю.Бубнов, М.Б.Калмирзаєв, В.В.Вороной, Н.М.Хайрулліна, В.В.Лапіна). При цьому досить значущим при вивченні набувальної давності у цивільному праві є відображення її як обставини, що є підставою для виникнення речового права.

Набувальна ж давність у цивільно-правовій науці суверенної України має досить обмежений спектр досліджень, та й то в загальних рисах. Зокрема, наявна на сьогодні дисертаційна робота В.І.Цікало відображає характерні ознаки набувальної давності у комплексному опрацюванні категорії давності за вітчизняним цивільним правом. Окремі публікації українських вчених-юристів (О.С.Яворська, Т.Вахонєва та інші) присвячені аналізу положень проекту Цивільного кодексу в різних редакціях або мають досить узагальнений вигляд.

Поряд з цим потребують уточнення й додаткового опрацювання такі пов’язані з набувальною давністю питання, як захист давнісного володільця, співвідношення з позовною давністю, оформлення прав володільця зі спливом давнісного строку, особливості застосування набувальної давності щодо окремих видів майна та деякі інші.

З огляду на викладене постає необхідність з’ясування сутності, ознак зазначеного юридичного поняття, визначення місця у системі цивільно-правових норм з урахуванням комплексного підходу до його характеристики у новому законодавстві України. Зазначене й обумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Виконання роботи передбачене пріоритетними напрямками наукових досліджень вищих навчальних закладів МВС України на період 2001-2005 роки ( Рішення Колегії МВС України від 12 грудня 2002 року №9 КМ/1), наказом МВС України від 15.05.2003 р. №491 “Про вдосконалення науково-дослідної діяльності в системі МВС України” та пріоритетними напрямками наукових та дисертаційних досліджень на період 2004-2009 років, затвердженими наказом МВС України від 5.07.2004 №755, (п. 5 “Захист прав і свобод громадян правоохоронними органами України”, п.6 “Захист прав, свобод та законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності”) .

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретико-правових положень стосовно характеристики основних ознак набувальної давності, визначення сутності цього інституту цивільного права та надання рекомендацій для його застосування у вітчизняному праві.

Для досягнення поставленої мети дисертаційного дослідження необхідно було вирішити такі завдання:

- розкрити юридичну природу інституту набувальної давності;

- охарактеризувати поняття та ознаки набувальної давності за цивільним законодавством України як комплексної правової категорії;

- визначити місце давнісного володіння в системі цивільних правовідносин, здійснивши аналіз їх складових елементів;

- виявити специфічні особливості застосування набувальної давності щодо земельної ділянки;

- охарактеризувати процес становлення набувальної давності у цивільному праві та встановити динаміку регулювання даного інституту в законодавстві інших країн для використання позитивних напрацювань у цій сфері при вдосконаленні вітчизняного законодавства;

- встановити цивільно-правові прояви захисту давнісного володіння;

- розкрити особливості юридичного оформлення прав давнісного володільця;

- виявити прогалини і колізії у законодавчому закріпленні набувальної давності та виробити окремі пропозиції й рекомендації з удосконалення вітчизняного законодавства щодо питань застосування набувальної давності.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини, що виникають під час набуття речових прав на майно за набувальною давністю.

Предметом дослідження є правова природа давнісного володіння, законодавче закріплення набувальної давності в різних правових системах, зокрема України, практика її застосування, а також звичаї ділового обороту в означеній сфері.

Методи дослідження. Основні положення роботи здобуті у результаті застосування загальнонаукових та спеціально-юридичних методів дослідження. Зокрема серед загальнонаукових були використані такі методи: діалектичний – при дослідженні особливостей становлення набувальної давності в цивільному праві; системно-структурного аналізу – під час дослідження норм діючого ЦК України та інших нормативних актів на предмет встановлення правової природи набувальної давності; аналізу та синтезу – при встановленні правової природи цивільно-правового захисту давнісного володіння; індукції та дедукції – для визначення місця набувальної давності як комплексної категорії серед інших інститутів цивільного права; статистично-аналітичний – під час вивчення законодавчої практики, опрацювання офіційних наукових і бібліографічних джерел, збору та узагальнення думок практичних працівників; моделювання – для проектування можливих проблемних ситуацій при застосуванні набувальної давності та варіацій їх вирішення.

З числа спеціально-юридичних в роботі застосовувались такі методи пізнання: історико-правового аналізу – при дослідженні розвитку інституту набувальної давності в цивільному праві та його сучасного стану; формально-логічний, логіко-юридичний та порівняльно-правовий методи – під час встановлення особливостей легітимації давнісного володільця, з’ясування співвідношення позовної та набувальної давностей, дослідження правових норм і розробки пропозицій щодо вдосконалення чинного цивільного законодавства з означених питань; метод правової герменевтики – для розуміння і тлумачення текстів нормативних актів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що робота є першим у вітчизняній юридичній науці комплексним дослідженням нового для вітчизняної цивілістики інституту набувальної давності.

За результатами проведеного дослідження особисто автором сформульовано ряд нових наукових положень і висновків:

1. Встановлено природу набувальної давності. Набувальна давність визначена як спосіб набуття речового права на майно суб’єктами, що ним володіють, у випадках, коли вони не мають можливості за певних обставин підтвердити підстави виникнення прав, а також в інших ситуаціях. Економічною передумовою появи норм про набувальну давність доречно визнати необхідність максимального залучення в оборот здатних до того видів майна, що не припускає навіть короткочасного простою.

2. Розроблено авторське визначення набувальної давності як комплексної категорії. Вона розглядається у вузькому та широкому розумінні. У широкому розумінні – як цивільно-правовий інститут, у вузькому – як складний юридичний факт, що є підставою виникнення речового права.

3. Встановлено елементи відносин, пов’язаних із застосуванням набувальної давності, охарактеризовано підстави їх виникнення. Норми набувальної давності співвідносяться з нормами ст.ст. 336, 338, 341 і 343 ЦК як загальні та спеціальні. Вказані правовідносини є абсолютними. Давнісними володільцями можуть бути всі учасники цивільних правовідносин. При заволодінні майном у порядку ст. 344 ЦК не виключено представництво, а також можливість придбання права власності за допомогою набувальної давності декількома особами. Можливість набуття майна за допомогою набувальної давності розглядається як складова змісту загальної правоздатності осіб. Об’єктом давнісного володіння може бути будь-яке майно, не виключене чи не обмежене у цивільному оброті.

4. Дістало подальшого теоретичного розвитку обґрунтування поняття добросовісності у речовому праві. Добросовісним набувачем є той, хто не знає і не може знати про те, що він заволодів чужою річчю чи майном. Добросовісність заволодіння полягає в усвідомленні правомірності свого волевиявлення суб’єктом на момент набуття певного майна у володіння. Для набувальної давності у вітчизняному цивільному законодавстві характерне таке правило: подальше відпадання добросовісності не шкодить давності. Визначено поняття “заволодіння” в сенсі набувальної давності як правомірної дії.

5. Надано визначення набувальної давності в системі цивільно-правових строків як строку здійснення володіння або користування майном за умов, визначених законом, правовими наслідками спливу якого є виникнення певного речового права. Вперше при цьому запропоновано класифікувати строки набувальної давності на ординарні (звичайні) та екстраординарні (спеціальні).

6. Дисертантом висунуто власне обґрунтування природи давнісного володіння, де останнє розглядається як абстрактне суб’єктивне право або як цивільно-правовий інтерес.

7. Встановлено особливості застосування набувальної давності до земельної ділянки. За набувальною давністю можливе виникнення прав на земельну ділянку згідно з чинним законодавством лише за наявності згоди з боку попереднього власника або за відсутності власника й недопущення самовільного зайняття земельної ділянки.

8. За результатами історико-компаративного дослідження становлення категорії набувальної давності робиться висновок про можливість запозичення найбільш позитивних напрацювань в її правовому закріпленні, а саме щодо: розмежування звичайної та спеціальної набувальної давності; включення набувальної давності до обставин, що є підставою виникнення інших речових прав, як-то сервітутів; розширення дії набувальної давності й на майно, що набуте недобросовісно, зі встановленням тривалішого строку давнісного володіння; градації строків давнісного володіння залежно від наявності добросовісності під час давнісного володіння; доповнення умов ординарного давнісного володіння ознакою володіння майном як своїм; визначення окремих видів майна (краденого, одержаного насильницьким шляхом тощо), щодо якого не можуть застосовуватись норми набувальної давності; встановлення взаємозалежності між правилами перебігу набувальної та позовної давності; визначення способів захисту давнісного володільця; встановлення спеціальних правил визнання права за давнісним володільцем у разі спливу набувальної давності щодо майна, яке підлягає державній реєстрації.

9. Дисертантом відстоюється позиція встановлення співвідношення позовної та набувальної давностей за їх дефініцією, тривалістю, початком і закінченням перебігу, визначенням порядку переривання та зупинення. Запропоновано встановити презумпцію: доки не доведено інше, вважається, що власник довідався чи повинен був довідатися про порушення свого права з моменту добросовісного заволодіння його майном давнісним володільцем. Обґрунтовано визначення тривалості строку набувальної давності як рівного максимальній тривалості строку позовної давності.

10. Дістало подальшого детального розвитку положення про захист давнісного володіння. Надання захисту пояснюється правовою природою самого давнісного володіння. Встановлено, що судовий захист давнісного володіння може бути реалізований у спрощеному порядку (посесорний захист) за допомогою наказного провадження. З метою забезпечення захисту давнісного володільця запропоновано встановити пріоритет віндикаційного позову перед реституційним та кондиційним позовами.

11. Дисертантом відстоюється позиція, згідно з якою справи про набуття права власності за набувальною давністю повинні розглядатися в окремому або позовному провадженні залежно від наявності спору про право. При цьому в окремому провадженні дані справи повинні розглядатись серед справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, з виокремленням факту кваліфікованого володіння.

Практичне значення одержаних результатів визначається конкретними пропозиціями стосовно доцільності внесення змін та доповнень до нормативно-правових актів, зокрема ЦК і Цивільного процесуального кодексу (надалі - ЦПК), щодо ознак, правил перебігу набувальної давності, захисту давнісного володільця, співвідношення набувальної та позовної давності, оформлення прав давнісного володільця, а також у процесі вдосконалення постанов Пленуму Верховного Суду України. За результатами дослідження підготовлено зміни та доповнення до діючого законодавства, викладені у додатках А та Б, які подано на розгляд комітету правової політики Верховної Ради України.

Основні положення роботи можуть бути застосовані у сфері науково-дослідної та навчально-методичної діяльності. Матеріали даної дисертації можуть бути використані в подальших дослідженнях набувальної давності та суміжних з нею цивільно-правових інститутів.

Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднено дисертантом на таких шести науково-практичних конференціях: “Актуальні проблеми протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” (м. Херсон, 30 листопада 2004 року), VII Міжнародна науково-практична конференція “Наука і освіта ’2005” (м. Дніпропетровськ, 7-21 лютого 2005), науково-практичні конференції, присвячені пам’яті професора О.А. Пушкіна (м. Харків, 21 травня 2005 року, 27 травня 2006 року, 26 травня 2007 року), звітна науково-практична конференція викладачів, співробітників, курсантів і студентів Херсонського юридичного інституту ХНУВС (м. Херсон, 19 травня 2006 року), а також на засіданнях кафедри цивільного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ. Теоретичні напрацювання автора використовуються в процесі викладання курсу “Цивільне та сімейне право” та спецкурсу “Правове регулювання відносин власності” у Херсонському юридичному інституті ХНУВС.

Публікації. Основні теоретичні положення та висновки дисертації знайшли відображення у чотирьох статтях, які опубліковані у фахових виданнях, та матеріалах шести конференцій.

Структура роботи. Відповідно до мети та завдань дослідження робота складається зі вступу, трьох розділів, що включають дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (складається з 172 найменувань) та 2 додатків. Загальний обсяг дисертації без списку використаних джерел та додатків становить 193 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначається об’єкт і предмет, мета та основні завдання дослідження, його методологічна основа, окреслюється наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, а також визначається теоретичне та практичне значення одержаних результатів й подаються дані про їх апробацію.

Розділ 1. „Набувальна давність в системі цивільно-правових інститутів українського цивільного законодавства” складається з трьох підрозділів і присвячений з’ясуванню юридичної природи набувальної давності, дослідженню набувальної давності як підстави виникнення речового права на майно і зокрема на земельну ділянку, а також визначенню місця даного цивільно-правового інституту в системі цивільного законодавства України.

У підрозділі 1.1. “Теоретичні підходи до визначення правової природи набувальної давності” автор обґрунтовує, що набувальна давність відіграє роль у цивільному обороті як засіб до закріплення майна за суб’єктами, що ним володіють, у випадках, коли вони не мають можливості в силу певних обставин підтвердити підстави виникнення прав, а також в інших ситуаціях. Право власності за допомогою набувальної давності може бути набутим як на безхазяйні речі, так і на майно, яке належить за правом власності іншій особі.

Визначено, що економічною передумовою появи норм про набувальну давність доречно визнати необхідність максимального залучення в оборот здатних до того видів майна, що не припускає навіть короткочасного простою.

Дисертант стверджує, що набувальну давність можна розглядати в цивільному праві у вузькому та широкому розумінні. У широкому розумінні – як цивільно-правовий інститут, у вузькому – як складний юридичний факт, що є підставою виникнення речового права. Як цивільно-правовий інститут набувальна давність – це система цивільно-правових норм, які регулюють однорідні відносини з приводу визначення долі майна, що перебуває у кваліфікованому володінні певної особи протягом встановленого законом часу. Як юридичний факт набувальна давність – це системна сукупність юридичних фактів (юридичний склад), що є підставою для виникнення речового права у певного суб’єкта цивільно-правових відносин. Поряд з цим набувальна давність може бути визначена як строк здійснення володіння або користування майном за умов, визначених законом, правовими наслідками спливу якого є виникнення певного речового права.

При цьому строки набувальної давності поділяються на ординарні (звичайні) та екстраординарні (спеціальні). Звичайні строки набувальної давності потребують наявності під час володіння додаткових умов, як-то добросовісність, підстава. При перебігу спеціальних строків така умова не вимагається.

Зазначені дефініції надали можливість автору визнати комплексну сутність набувальної давності, яка ще у римському приватному праві розвинулась як підстава виникнення речового права (ординарна) та як наслідок застосування позовної давності (екстраординарна)

За наслідками проведеного аналізу сутності набувальної давності дисертантом робиться висновок, що поняття “давнісне володіння” може бути використане як щодо характеристики передумови виникнення права власності, так і щодо виникнення обмежених речових прав (сервітутів).

У підрозділі 1.2. “Набувальна давність як спосіб набуття права власності” автором проведено ретельний аналіз діючого вітчизняного законодавства й відповідних наукових напрацювань у цій сфері та надано характеристику правовідносин, пов’язаних з застосуванням набувальної давності.

Вказані правовідносини визначені як абсолютні, оскільки суб’єктний склад таких правовідносин є таким: з однієї сторони – володілець, який має право розраховувати на можливість стати власником і має певні механізми захисту від неправомірної поведінки третіх осіб; з іншої – невизначене коло зобов’язаних осіб, які не володіють майном. Причому обов’язок останніх має пасивний характер і полягає у тому, щоб не посягати на володіння уповноваженої особи.

Встановлено співвідношення норм набувальної давності з нормами ст.336, 338, 341 і 343 ЦК як загальних та спеціальних при врегулюванні подібних відносин.

Давнісними володільцями можуть бути всі учасники цивільних правовідносин. При заволодінні майном у порядку ст. 344 ЦК не виключене представництво, а також можливість придбання права власності за допомогою набувальної давності декількома особами. Можливість набуття майна за допомогою набувальної давності розглядається як складова змісту загальної правоздатності осіб.

Об’єктом давнісного володіння може бути будь-яке майно, яке може бути у власності учасників цивільних правовідносин. Речі, визначені родовими ознаками, не можуть бути об’єктом давнісного володіння. Будь-які речі можуть бути набуті по частинам, якщо давнісний володілець може довести, що його володіння задовольняє визначеним законом умовам. Майно, набуте за допомогою давності, повинно належати до повністю або обмежено оборотоздатного. Давнісний володілець має право на присвоєння плодів і доходів від майна

Для рухомого майна підставою виникнення права власності за набувальною давністю є юридичний склад, який включає такі юридичні факти, як добросовісне заволодіння, відкрите та неперервне володіння, сплив встановленого законом строку.

Для юридичного складу, що має наслідком виникнення права власності на нерухоме майно, характерним є наявність двох додаткових юридичних фактів – судового рішення про визнання права власності та його державної реєстрації.

Дисертант стверджує, що ординарна набувальна давність відтворена у ч.1 ст.344 ЦК. Для набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю згідно з даною нормою необхідні такі умови: майно, що опинилося у володінні особи, повинно бути об’єктивно чужим; володілець майна – добросовісний набувач володіння; володіння здійснювалось протягом всього строку відкрито; володіння майном продовжувалось безперервно; строк такого володіння нерухомим майном складає 10 років, рухомим – 5 років. До даних умов необхідно додати володіння майном як своїм, а також визнання його неправомірним.

Заволодіння в сенсі набувальної давності може характеризуватись як правомірна дія, а саме як юридичний акт або вчинок. У випадку придбання у власність безхазяйного майна заволодіння може бути охарактеризоване саме як юридичний вчинок (тобто наперед не визначена мета такого заволодіння).

Добросовісний набувач – той, який не знає і не може знати про те, що він заволодів чужою річчю чи майном. Добросовісність заволодіння полягає в усвідомленні правомірності свого волевиявлення суб’єктом у момент набуття певного майна у володіння. Тобто вольова ознака повинна мати місце на початку заволодіння, оскільки саме від того, яким чином здійснюється заволодіння, залежить подальша можливість виникнення права власності. Для набувальної давності у вітчизняному цивільному законодавстві характерним є таке правило: наступне відпадання добросовісності не шкодить давності. Поряд з цим надано визначення відкритості й безперервності володіння як кваліфікуючих ознак набувальної давності.

З огляду на характеристику строку набувальної давності запропоновано подати ст. 253 ЦК у такій редакції: “1. Перебіг строку починається з наступного дня після календарної дати, настання події чи вчинення дії, з якою пов’язано його початок.”

Водночас ч.3 ст.344 ЦК автор визначає як екстраординарну набувальну давність, відтворену у вітчизняному законодавстві.

Аналізуючи фактичні ситуації, в яких може бути поставлене питання про кваліфікацію володіння як давнісного, автор приходить до характеристики в межах таких обставин: 1) коли давнісному володільцю відома особа, яка раніше була власником майна, що перебуває в давнісному володінні; 2) коли така особа існує, але є не відомою давнісному володільцю; 3) коли майно на момент заволодіння було безхазяйним.

Автор стверджує, що з огляду на присутність іноземного елементу норми набувальної давності за вітчизняним законодавством мають свою специфіку застосування. Якщо давнісний володілець — іноземець, то слід керуватися нормами ЦК. У разі присутності іноземного елементу в об'єкті правовідношення або у визначенні місця виникнення (припинення) правовідношення виникнення права власності внаслідок набувальної давності визначається правом держави, в якій перебуває майно на момент спливу строку набувальної давності.

Дисертант звертає увагу на особливості правового режиму безхазяйного майна у зв’язку з уведенням інституту набувальної давності. У зв’язку з цим пропонується, зокрема з урахуванням строків набуття права власності на бездоглядну домашню тварину згідно зі ст.341 ЦК та з огляду на специфічність такого об’єкту цивільно-правових відносин, скоротити строки набуття права власності за давністю володіння на домашніх тварин до 6 місяців. Обґрунтовується позиція щодо визнання за давнісним володільцем права власності на річ, від якої власник відмовився, з моменту, коли він дізнався про відмову від свого права власності попереднім власником (в разі нерухомої речі скоротивши строк такого володіння).

У підрозділі 1.3. “Набуття речового права на земельну ділянку за давністю користування” дисертант здійснює дослідження земельної ділянки серед об’єктів відносин, пов’язаних із застосуванням набувальної давності.

Внаслідок цього встановлено, що норми цивільного й земельного права щодо набувальної давності співвідносяться як загальне й спеціальне законодавство. До суб’єктів, які можуть набути права за набувальною давністю, належать громадяни, під якими розуміються й інші фізичні особи. Доцільно внести зміни до земельного законодавства, доповнивши юридичними особами перелік означених суб’єктів.

Автор вважає, що об'єктом набувальної давності на земельну ділянку може бути конкретна індивідуально визначена на місцевості земельна ділянка, яка перебуває у фактичному користуванні громадянина. Земельне законодавство не встановлює якихось обо-в'язкових вимог щодо цільового використання земельної ділян-ки — об'єкта, який перебуває у фактичному (а не юридично-му) користуванні громадянина.

Го-ловною умовою набувальної давності за Земельним кодексом вважається добросовісне, відкрите і безперервне протягом встановленого строку корис-тування земельною ділянкою. Добросовісне ко-ристування земельною ділянкою означає таку експлуатацію ділян-ки та привласнення її корисних властивостей без належних на те підстав, про що особа не знала і не могла знати. Відкритим слід вважати таке фактичне землекористування, що відоме як уповноваженим органам, так і будь-яким іншим особам. Безперервність фактичного землекористування означає таке використання земельної ділянки, що продовжується постійно, безперервно в тому вигляді, в якому воно починалося, і в тих же межах.

Особливістю регламентації набувальної давності у земельному законодавстві є те, що сплив зазначеного строку за відповідних умов є підставою для звернення до відповідних органів із заявою про оформлення відповідного права.

З метою узгодження питання набуття права власності на земельну ділянку у зв’язку з набуттям права власності на будівлю, що на ній знаходиться, автором запропоновано ч.2 ст.119 ЗК в такій редакції: “Громадяни та юридичні особи, які набули у власність нерухоме майно за набувальною давністю, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу у власність чи надання у користування земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування”.

Розділ 2. „Становлення інституту набувальної давності в цивільному праві” складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу історичних витоків та процесу розвитку інституту набувальної давності у цивільному праві починаючи від римського приватного, а також з’ясуванню спільних та відмінних рис даної правової категорії у національних правових системах сучасності.

У підрозділі 2.1. “Набувальна давність у римському приватному праві” автор звертається до загальнолюдських підвалин приватного права – юриспруденції Риму.

Римське право досить повно надало характеристику давнісного володіння. Під давнісним володінням розумілося набуття права власності шляхом володіння протягом часу, визначеного законом. Що, як стверджує дисертант, обґрунтовує основну ідею давнісного володіння - перетворення володіння в право власності. Пізніше римськими правниками були напрацьовані титул, обставини, які виправдовують набуття володіння, а також добросовісність, чого стала вимагати більш розвинута, гуманна свідомість.

Найдавніший вид давнісного володіння (узукапія) була доступна лише в квіритському праві. У зв'язку з цим виникла так звана давність від провінційних едиктів (longi temporis praescriptio), яка використовувалась стосовно провінційних земель та для позначення набутих перегринами речей. У східноримській імперії право давнісного володіння визнавало як узукапію (для рухомих речей), так і longi temporis praescriptio (для нерухомих речей). Згодом Юстиніан надав можливість добросовісному набувачу отримати право віндикації у випадку втрати володіння (екстраординарне давнісне володіння).

Автор стверджує, що викладені правові конструкції стали основою для формування інституту набувальної давності у національних правових системах протягом тривалого часу.

У підрозділі 2.2. “Розвиток давності володіння в європейському законодавстві” дисертант проводить детальний аналіз становлення набувальної давності у європейському правовому полі XIX століття.

При цьому автор робить висновок, що у Романській правовій родині давність володіння більше відповідає положенням римського приватного права, тоді як норми Германської правової родини відтворили конгломерат давності римського приватного і германського права. Французький цивільний кодекс містить об’єднане поняття давності з опосередкованим розмежуванням на позовну давність та давність володіння. Німецьке законодавство визначає окремо набувальну давність серед підстав виникнення права власності. Відтворена Французьким законодавством набувальна давність уособлює в собі як ординарну, так і екстраординарну давність володіння римлян. У той час норми Германської правової родини більше уподібнюють положення екстраординарної давності володіння римського приватного права.

Російське цивільне законодавство того періоду внаслідок нерозвиненості даного правового інституту створило дещо інші умови давності володіння й порядок їх застосування. Хоча аналіз умов застосування давності володіння російським законодавством надає привід говорити про запозичення положень в дещо викривленій формі з кодексу Наполеона. Набувальна давність в Україні тих часів формувалася з урахуванням впливу визначених правових систем й мала свої особливості, пов’язані перш за все із запозиченням умов існування давності у російському цивільному законодавстві.

У підрозділі 2.3. “Порівняльно-правова характеристика інституту набувальної давності в цивільному праві окремих країн сучасності” автор повною мірою використовуючи порівняльно-правовий метод здійснює аналіз позитивного досвіду національних правових систем сучасності в межах предмету дослідження.

Внаслідок цього дисертант зазначає, що з урахуванням історичного розвитку у цивільному законодавстві більшості країн сучасності сформувались певною мірою й ознаки набувальної давності. При чому у праві цих країн переважно наявна ординарна давність володіння, хоча є випадки й екстраординарного давнісного володіння (у випадку відсутності правової підстави володіння). Серед умов існування набувальної давності цивільним законодавством більшості цих країн визначено: володіння у вигляді власності; здатність речі бути давнісною; ставлення до об’єкта давнісного володіння як до свого майна; незаконність давнісного володіння, тобто відсутність правової підстави для його здійснення; добросовісність володільця; наявність титулу володіння (законної підстави); безперервність володіння; беззаперечність володіння; відкритість володіння; сплив певного строку давнісного володіння.

Загальним для всіх країн є залежність умов застосування набувальної давності від виду об'єкту: рухома чи нерухома річ. У випадку останньої застосовуються більші строки давності та вводяться додаткові умови. Поряд з цим серед нерухомих речей окреме місце відводиться землі та пов'язаному з нею майну. До того ж стосовно нерухомих речей обов'язковою є процедура реєстрації права власності на них. Серед об'єктів, які не підлягають давнісному володінню, виділяється державне майно, крадені речі та речі, одержані насильницьким шляхом.

Узагальнення викладених у роботі положень є позитивною рисою для формування сучасного уявлення суті набувальної давності і формування відповідних положень у діючому законодавстві. Крім того, на думку автора, пропозиції щодо подальшого урегулювання відносин з приводу застосування набувальної давності не мали б реалізації, якщо б не базувались на подібних дослідженнях.

Дисертант звертає увагу на такі позитивні напрацювання правового закріплення набувальної давності, які можуть бути використаними у вітчизняній цивілістиці, – чітке розмежування звичайної та спеціальної набувальної давності; включення набувальної давності до обставин, що є підставою виникнення інших речових прав, як-то сервітутів; розширення дії набувальної давності й на майно, набуте недобросовісно, з установленням тривалішого строку давнісного володіння; градація строків давнісного володіння залежно від наявності добросовісності під час давнісного володіння; доповнення умов ординарного давнісного володіння ознакою володіння майном як своїм; визначення окремих видів майна (краденого, одержаного насильницьким шляхом тощо), до якого не можуть застосовуватись норми набувальної давності; встановлення взаємозалежності між правилами перебігу набувальної та позовної давності; визначення способів захисту давнісного володільця; встановлення спеціальних правил визнання права за давнісним володільцем у разі спливу набувальної давності щодо майна, яке підлягає державній реєстрації.

Розділ 3. „Проблемні питання застосування набувальної давності у юридичній практиці” містить три підрозділи, які присвячені дослідженню взаємозв’язків набувальної та позовної давностей, проблемним питанням захисту давнісного володільця та визнання його як правомочної особи, наділеної речовим правом.

У підрозділі 3.1. “Співвідношення набувальної та позовної давності” автор детально досліджує спільні та відмінні риси двох видів давності, які досить переплетені у своїй сутності.

Автор доходить висновку, що співвідношення позовної та набувальної давностей необхідно встановлювати за їх дефініцією, тривалістю, початком і закінченням спливу, визначенням порядку переривання та зупинення, а також з’ясуванням їх місця серед інших цивільно-правових строків, напрямком застосування.

З урахуванням зазначеного щодо співвідношення позовної та набувальної давностей дисертант пропонує внести такі доповнення до норм, які регулюють застосування цих давностей в українському цивільному праві.

Зокрема: подати визначення позовної давності як строку, в межах якого особа може розраховувати на судовий захист порушеного права чи інтересу.

Встановити презумпцію: доки не доведено інше, вважаємо, що власник довідався чи повинен був довідатися про порушення свого права з моменту добросовісного заволодіння його майном давнісним володільцем (тобто початкові моменти спливу обох строків співпадають).

Визначити тривалість строку набувальної давності рівною максимальній тривалості строку позовної давності. Узгодити питання перебігу, зупинення та переривання позовної й набувальної давностей, як це було зроблено у західноєвропейських країнах, або чітко визначити пріоритетність однієї з давностей (пріоритет набувальної давності: в разі набуття права власності за набувальною давністю раніше спливу позовної встановлювати презумпцію спливу останньої).

У підрозділі 3.2. “Захист давнісного володіння” дисертант обґрунтовує правову природу захисту давнісного володіння й надає рекомендації стосовно його правової регламентації у вітчизняному законодавстві.

Аналіз наявних у сучасній юриспруденції поглядів на мету встановлення правового захисту фактичного володіння надає можливість визначити три основні напрямки: для захисту здійснення індивідуальної волі проти самоуправства будь-кого (Ф.К.Савіньї, Г.Ф.Пухта, Г.Дернбург), для захисту перш за все права власності, титульного володіння або у зв’язку з подальшим їх виникненням (Р.Ієринг, Г.Ф.Шершеневич, С.А.Муромцев, Ю.К.Толстой), для забезпечення охорони суспільного правопорядку (Д.В.Дождєв). Як наслідок, автор робить висновок, що мета встановлення правового захисту давнісного володіння має комплексне підґрунтя.

Дослідження захисту давнісного володіння не можливе без з’ясування сутності самого володіння за сучасним цивільним законодавством та з урахуванням положень цивільно-правової науки. Тому автор, використовуючи весь наявний емпіричний та теоретичний матеріал, висловлюється щодо того, що давнісне володіння можна розглядати як абстрактне суб’єктивне право й як цивільно-правовий інтерес.

Дисертант досліджує цивільно-правовий захист давнісного володіння, що надає можливість визнати за ним досить широкий спектр правових засобів як у юрисдикційній, так і неюрисдикційній формах згідно з положеннями цивільного законодавства.

За результатами аналізу особливостей неюрисдикційного захисту дисертант пропонує адекватно відредагувати абз.2 ч.2 ст.344 ЦК, виклавши фразу “у разі повернення майна” як “у разі поновлення володіння”, оскільки про повернення можна говорити в разі витребування майна від безпосереднього порушника давнісного володіння (при самозахисті), в інших випадках досить часто володілець матиме справу з похідним володільцем. Крім того можлива ситуація, коли володіння буде поновлене без вчинення додаткових зусиль стосовно інших осіб.

У юрисдикційній формі захисту давнісного володіння автор більше уваги приділяє судовому захисту. При цьому розглядається можливість його реалізації у спрощеному порядку за допомогою наказного провадження з внесенням низки запропонованих змін до цивільного, цивільно-процесуального та господарсько-процесуального законодавства.

При цьому визначено коло обставин, які підлягають доведенню: 1) фактичне володіння позивача спірною річчю до позбавлення, порушення володіння чи вчинення дій, що можуть порушити володіння; 2) вилучення речі відповідачем або здійснення ним дій, що порушують володіння позивача чи можуть порушити його у майбутньому.

Актуальним при розгляді захисту давнісного володільця є питання співвідношення позовів, які може подати власник до володільця.

Для забезпечення захисту давнісного володільця та встановлення пріоритету віндикаційного позову перед реституційним позовом пропонується закріпити на законодавчому рівні відповідні положення. Так, при з’ясуванні добросовісності набувача у справі про визнання правочину недійсним слід застосовувати положення ст. 388 ЦК.

Також на законодавчому рівні закріпити пріоритет віндикаційного позову перед кондикційним. При давнісному володінні неможлива конкуренція деліктного та віндикаційного позову. Водночас договірний позов буде мати пріоритетне значення, а кондиційний та деліктний позови в даному випадку виконують допоміжні функції.

Автор звертає увагу на засоби захисту, що надаються давнісному володільцеві у публічно-правовій сфері, серед яких – подання позову про витребування речі, яка набута добросовісним шляхом, в разі адміністративного її вилучення. З огляду на специфічність такого випадку доводити добросовісність набуття повинен саме давнісний володілець.

Для подальшої реалізації захисту давнісного володільця і з урахуванням тенденції декриміналізації суспільних відносин автор пропонує зовсім нівелювати положення ч.1 ст.191 Кримінального кодексу, надавши можливість захисту прав уповноваженої особи на річ за допомогою цивільно-правових засобів. Також слід виключити ст.193 Кримінального кодексу, обмежившись цивільно-правовою та адміністративно-правовою відповідальністю, передбаченою зокрема і Законом України “Про охорону культурної спадщини”, або ж надати вказаній статті такого вигляду: “привласнення особою державного майна, що випадково опинилося у неї, яке є об’єктом культурної спадщини”. До того ж слід виключити слово “законним” у ст.ст. та 330 Кримінально-процесуального кодексу.

У підрозділі 3.3. “Юридичне оформлення прав давнісного володільця” автором здійснено дослідження особливостей закріплення речових прав за давнісним володільцем зі спливом строку набувальної давності.

Аналізуючи наявні з цього питання судження у науці цивільного права та нормативну базу, дисертант стверджує, що для легітимації давнісного володільця як власника транспортних засобів та цінних паперів крім юридичного складу, передбаченого ч. ст.344 ЦК, необхідне рішення суду, а щодо нерухомих речей – ще й державна реєстрація. При цьому останні два факти мають правовстановлююче значення.

Справи щодо набуття права власності за набувальною давністю на вказане майно повинні розглядатися в окремому провадженні або у позовному провадженні залежно від наявності спору про право. В разі, якщо під час розгляду справи в окремому провадженні виник спір, то справа розглядається у позовному провадженні.

З метою повноцінного використання окремого провадження у справах про набуття права власності за набувальною давністю доцільно внести запропоновані зміни до глави 6 розділу IV ЦПК.

Автором робиться також висновок, що виникнення правових наслідків у зв’язку із застосуванням норм про набувальну давність щодо земельної ділянки можливе лише за наявності такого юридичного складу: добросовісність, відкритість, безперервність користування земельною ділянкою, сплив визначеного строку, а також встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), одержання Державного акта на право власності на землю та його державна реєстрація. Останні три юридичні факти є специфічними саме для даного об’єкта давнісного володіння. При цьому перший з них за певних обставин є факультативним. Замість Державного акта на право власності на землю може бути виданий договір оренди земельної ділянки, коли мова йде про виникнення права користування.

Питання про передачу у власність чи користування земельної ділянки за набувальною давністю вирішується органом місцевого самоврядування або державної влади. Отримання негативної відповіді надає право особі звернутися до судових органів з відповідною скаргою у порядку адміністративного провадження за аналогією з оскарженням дій зазначених органів стосовно відмови у передачі земельної ділянки у власність при безоплатній приватизації, передбаченій ст.118 Земельного кодексу.

Подальші дії щодо оформлення