кошовим отаманом. Однак отамана і всю старшину обирали тепер не козаки із свого середовища, а призначав уряд. Формування структури командної ієрархії відбувалося за принципом інших козацьких військ Російської імперії. Однак в іррегулярному формуванні за давньою традицією зберігалися громадські неоплачувані виборні посади, як-то: курінні отамани, значкові товариші. Залишився від попередніх часів і запис до куренів почесних козаків (І.І. Міхельсон був приписаний до Кущівського куреня, а Є.Х. Ферстер - до Васюринського). Загальне керівництво над Усть-Дунайським Буджацьким військом зосереджувалося в руках начальника Галацького військового загону генерал-майора П.М. Колюбакіна і кілійського коменданта інженера- полковника Є.Х. Ферстера. Повна підпорядкованість козацького формування російському командуванню зберігалася до ліквідації Усть-Дунайської козаччини.
Формування нової військової одиниці російської армії йшло швидкими темпами. В травні 1807 р. воно нараховувало вже близько 1.500 чоловік, у середині липня - понад 2.000 осіб [18, с.122] (у момент ліквідації - 1.388 козаків) [21, арк. 5-17; 18, с.129]. Служиле козацтво творило два полки - Усть- Дунайський та Буджацький [22, арк.31]. Полки комплектувалися з відповідними бойовими структурами та командним складом. Традиційно за військовою професійною орієнтацією Усть-Дунайське козацтво ділилося на піших, кінних, флотських козаків. Та у розпал війни 20 липня 1807 р. козацьке військо несподівано для усть-дунайців було ліквідоване імператорським рескриптом [23, с. 93; 18, с.129]. Головною причиною його ліквідації були фактори, що створили особливу специфіку в районі дислокації Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. Масові втечі селян, чорноморців, солдатів-дезертирів в Кілію і Галац з надією знайти волю на Дунаї, на "новій Запорозькій Січі", скарги на усть-дунайців, які ніби-то займаються грабіжництвом і гайдамацтвом, нарікання поміщиків на те, що до козацького формування приймаються селяни-втікачі переконали уряд у необхідності ліквідації війська.
У ході російсько-турецької' війни 1806-1812 років та воєнної кампанії з Наполеоном на Півдні України були сформовані нові військові іррегулярні підрозділи з кримських татар. У грудні 1806 року таврійський цивільний губернатор Д. Мертвого доповів міністру внутрішніх справ, що дворянство Таврійської губернії магометанського віросповідання та волосні голови, які зібралися в Сімферополі для вибору кандидатів на місце муфтія, звернулися до нього з проханням поклопотатися перед імператором про дозвіл "виставити на службу людей із татар, яких вони зібрати в змозі", а для командування ними і для подання прикладу хоробрості та відваги поставити над татарами "родичів із дітей своїх" [24, арк. 30-31 зв.]. Прохання дворянства і волосних голів було задовільне на вищому рівні й у 1807 році "із запрошених по добрій волі татар" було сформовано чотири п'ятисотенні кінні полки під командою генерал-майора Кия-бея Балатукова, полковника Ахмет-бея Хункалова, майора Абдули- аги Мамайського, капітана Алі-мурзи Ширінського [24, арк. 31 зв., 50; 25, арк. 67]. Кінні підрозділи з татар у 1807 році були відправлені до кордону для участі у воєнних кампаніях, дійшли до Кременчука, а звідти у зв'язку з підписанням мирного договору, були повернуті до Криму. Їх не було розпущено, навпаки, кінні полки тримались у повній готовності виступити в похід за першим наказом військового командування. В 1808 році татарські іррегулярні підрозділи згідно з височайшим повелінням отримали назви: Сімферопольський, Перекопський, Феодосійський, Євпаторійський. Тоді ж була затверджена організація татарських полків на зразком донських та наказано два з них відрядити на кордон із Прусією на заміну двом донським полкам, а згодом їх замінити двома іншими військовими підрозділами, що залишилися в Криму [24, арк. 31 зв., 50; 25, арк. 67]. У вітчизняну війну 1812 року всі чотири полки перебували на військовій службі, брали участь у закордонному поході: архівні документи фіксують їх перебування в Данцигу та пересування в напрямку до Парижу [26, арк. 132-133]. В 1814 році кінні кримсько-татарські полки були повернуті на півострів і в 1817 році розпущені з переведенням військовослужбовців до розряду казенних поселян [24, арк. 31 зв., 50; 25, арк. 67].
У цілому реформи, проведені за правління Олександра І стосовно козацького населення Імперії, мали свої наслідки. Його чисельність збільшувалась і 1825 рік із урахуванням інородців, які були притягнуті на військову службу нарівні з козаками складала 1.200.000 душ обох статей. Загальна кількість служилого козацтва визначалась в 131.000 осіб, що становило 14,4 % всіх збройних сил Російської імперії. На дійсній службі перебувало більше 68.000 козаків, резерв складав 62.000 осіб. На
Півдні України зберігся лише Балаклавський Грецький піхотний батальйон, у якому нараховувалося 805 чоловік. Із них було сформовано чотири роти і визначена військова служба - кордонна та караульна служба по південному берегу Криму та у Балаклаві.
У другій чверті ХІХ століття козацькі війська змінилися кількісно й якісно. Жодне з існуючих іррегулярних формувань на момент воцаріння Миколи І не було ним в майбутньому ліквідоване. Навпаки були створені три нових козацькі війська. Іррегулярні формування отримали положення про запровадження нового устрою. Всі війська були збільшені чисельно шляхом: 1) включення до козацького стану різних категорій населення: державних селян, відставних солдат та матросів, міщан, представників купецтва, іноземних переселенців; 2) приєднання розрізнених груп козацького населення до більших іррегулярних з'єднань. Ці два чинники призвели і до збільшення кількості населення південноукраїнських козацьких військ - Дунайського та Азовського. В цілому по країні кількість козацького населення збільшилась і на
