В основу складених під його керівництвом первісних планів був покладений старий принцип „розділяй і володарюй", до якого була додана вимога „знищуй". Окуповані радянські території проектувалося тимчасово поставити під контроль „імперських комісаріатів". Закінчивши війну, чого, за розрахунками гітлерівців, слід було очікувати восени 1941 р., прибалтійські республіки й Крим планувалося відразу перетворити на райони німецької колонізації. Білорусія, Україна й „Туркестан" повинні були стати буферними державами, повністю підпорядкованими Німеччині. Їх кордони передбачалося відсунути далеко на схід за рахунок території Росії, що була приречена на ліквідацію як держава. До населення України, прибалтійських республік і Кавказу план передбачав установити більш м'яке ставлення, ніж до росіян. Хоч при цьому А. Гітлер вимагав йти напролом у колонізації „східного простору", і не робити поступок для будь-якого народу.
20 квітня 1941 р. А. Гітлер призначив А. Розенберга „уповноваженим з вивчення проблем східноєвропейського простору". За допомогою великого штату співробітників він почав розробляти інструкції для майбутніх „завойовників Росії", серед яких слід виділити: 23 квітня 1941 р. - меморандум про функції й завдання управління східноєвропейським простором; 7 травня 1941 р. - інструкція для майбутнього імперського комісара України, в якій, зокрема, зазначалося: „Мета роботи рейхскомісара в Україні полягає, по-перше, в одержанні для німецького Рейху продовольства та сировини і, таким чином, у полегшенні ведення війни, а потім у створенні вільної Української держави, тісно пов'язаної з Німеччиною" [5, с.92]; 8 травня 1941 р. - інструкція для майбутнього імперського комісара „Остланд" (Прибалтика й Білорусія); 8 травня 1941 р. - Інструкція для імперського комісара всіх окупованих територій на Сході [12, с.344-345].
Говорячи про експансіоністські прагнення Німеччини щодо України, не слід забувати і про так звану теорію расової переваги німецького народу, що була одним зі стрижневих понять нацистської демагогії. „Українець як представник пасивного народу, перебуває у полоні природи. Він не може управляти взаємовідносинами, взаємовідносини управляють ним", - зазначала секретна директива нацистського керівництва „Політика і управління людьми в Україні" [13, с.42]. Зарахований до расово неповноцінних, український народ був приречений нацистами більшою частиною до винищення, меншою - до слугування німецьким панам.
Згідно з цією теорією розроблялися методи експлуатації населення захоплених територій, якому була призначена роль „робочої худоби". Так, зокрема, у листі рейхсляйтера нацистської партії М. Бормана від 23 липня 1943 р. до А. Розенберга зазначається: „Слов'яни покликані працювати на нас. Коли ж потреба дармової слов'янської робочої сили відпаде, вони можуть спокійно вмирати... Ми пани. Ми насамперед" [14, с.106].
А. Гітлер неодноразово заявляв, що Україна має забезпечити достаток великій Німеччині. На думку Г. Гіммлера, необхідно було позбавитися місцевого населення, колонізувати територію: „Ми хочемо, щоб на Сході жили виключно люди чистої німецької крові" [13, с.44]. У січні 1940 р. він підкреслював, що для успіху німецької політики на Сході треба знищити 30 млн слов'ян. В одному з циркулярів Г. Гіммлер вимагав, „щоб на цій території щезли такі народності, як українці, гораки і лемки". Гауляйтер рейхскомісаріату „Україна" Е. Кох наставляв підлеглих: „Я чекаю від вас найжорстокішого ставлення до місцевого населення" [13, с.45].
Найяскравішою демонстрацією такого підходу до мешканців окупованих територій є, зокрема, враження рейхсляйтера М. Бормана від подорожі спільно з професором Г. Брандтом українськими колгоспами у липні 1942 р., внаслідок якої він писав: „ .Така велика кількість дітей колись може завдати нам великого клопоту: адже ці діти належать до раси, яка вихована так, що може винести більш суворі випробування ніж наш народ. Ми зацікавлені у тому, щоб ці росіяни чи так звані українці не сильно розмножувалися: адже ми маємо за мету щоб ... ці землі були повністю заселені німцями" [15, с.452]. І хоча М. Борман не мав безпосереднього відношення до планування конкретних заходів із впровадження окупаційної політики, його думку не можна недооцінювати, адже „йому належало ... знати і завжди і всюди висловлювати його (тобто А. Гітлера) думку" [15, с.8].
А. Гітлер вважав небезпечним зростання кількості місцевого населення, яке могло б, на його думку, відбутися під німецькою владою. Тому турбота про здоров'я, освіту, розвиток національної свідомості українців вважалася шкідливою для інтересів „третього рейху", була загрозою для німецької нації панів. Отже, за словами А. Гітлера, навіть мови не могло бути про впровадження „. заходів, спрямованих на зміцнення їх (тобто місцевих мешканців) здоров'я" [15, с.453], також надзвичайно важливим було „... стежити за тим, щоб ніякими заходами не розбудити в місцевому населенні відчуття власної гідності., виходячи з цього, місцевому населенню не можна надавати право на отримання вищої освіти. Якщо ми (німці) зробимо цю помилку, то самі виховаємо тих, хто буде боротися проти нашої влади" [15, с.453]. Уся шкільна освіта, за словами фюрера, мала бути спрощеною до того, щоб „. навчити тубільців, наприклад українців, трохи читати і писати німецькою, такі предмети, як арифметика і т. ін., у цих школах ні до чого" [15, с.453].
Зрозуміло, що коли такої думки дотримувався сам фюрер, будь-які роздуми А. Розенберга про те, що німцям слід було б встановити більш м'яке ставлення до населення України (мається на увазі створення маріонеткового уряду, збройних сил, певна увага до самостійницьких прагнень українців) були приречені
