Масові арешти, публічні страти, терор проти всіх верств населення викликали обурення і протести. Митрополит А.Шептицький у гострій формі виступив проти таких дій австрійської влади і військових і від імені греко-католицької Церкви звернувся до намісника із заявою. В підтримку позиції иитрополита виступили Перемиський єпископ К.Чехович і Станіславівський - Г.Хомишин [2].

Водночас вищі греко-католицькі духовні ієрархи пов'язували репресивні акції влади, не стільки з позицією офіційного Відня, скільки з діяльністю польських політичних сил в краї, яка покликана була компрометувати українців перед австрійським урядом і творити з них неблагонадійний елемент. Митрополит А. Шептицький в листі до д-ра Олесницького від 22 серпня 1914 року писав: ". . . проти нас ведуть акцію ті, що підтримували москвофільство в краї, а тепер арештують наших найкращих і невинних людей; про ув'язнення москвофілів говорять, що це внаслідок доносів українців. Водночас переконують військові структури, що українці і москвофіли в однаковій мірі не заслуговують на довір'я. В цьому безголовому замішанні готують українцям винищення. Коритовський діє хитро супроти українців, і тому він небезпечний" [32, 54].

Терор по відношенню до українського населення краю заохочувався, схвалювався і виправдовувався командуванням австрійської армії. Наказ генерала Кевеша від 19 серпня 1914 р. виданий в м.Станіславові зобов'язував вояків якомога швидше забути звички мирного часу і діяти активно не тільки на фронті, але і у ставленні до місцевого цивільного населення [15].

Австрійська армія поводила себе в Галичині як на завойованій ворожій території. Ерцгерцог Фрідріх цинічно заявив, що він програв галицьку кампанію через "запроданство і зраду" місцевого населення [13].

Першим табором, куди були вивезені арештовані українці з Галичини був Терезін, фортеця у північній Чехії. З вересня 1914 р. сюди почали прибувати перші заарештовані галичани. Недивлячись на те, що фортеця зовсім не була пристосована для перебування в ній ув'язнених, вважалося, що умови перебування в ній були відносно м'якими [24, 83]. Цьому сприяло доброзичливе ставлення до ув'язнених місцевого чеського населення, яке висловлювало співчуття і підтримку. Аналогічну підтримку українці зустрічали і в чеських солдат, які їхали на фронт, і, навіть, від частини адміністрації табору. Смертних випадків у таборі було небагато.

Зовсім інша ситуація складалася в таборі Талергоф. Він знаходився у Штирії, в передгір'ях Альп. Спочатку табір був ділянкою поля, яку солдати відділили дерев'яними колами і колючим дротом. Перші ув'язнені прибули сюди вже у вересні 1914 р. Спочатку їх було 2 тис., а до кінця осені в Талергофі вже знаходилося 5700 русофілів. Є дані, що в таборі до кінця року перебувати 8 тис. осіб [28, 107].

Умови перебування в таборі були дуже складними. Спочатку заарештованих утримували під відкритим небом, а згодом перевели в ангари льотної частини, що знаходилися поруч. Складні санітарні умови, голодне існування інтернованих привели до того, що вже в кінці жовтня 1914 р. в Талергофі почалася перша епідемія тифу, яка продовжувалася до березня. В таборі почалися й інші інфекції: грип, дифтерія, холера. Про високий рівень смертності в таборі громадськість взнала пізніше. Про це говорили і депутати австрійського рейхсрату у червні 1917 р. Йшлося про 2 тис. померлих в Талергофі. "Талергофський альманах" згодом наводив цифру про 3 тис. галичан і буковинців, які померли в таборі [22, 91].

Більшість в'язнів Талергофу складали українці зі Східної Галичини. Поляки становили лише 1/14 частину ув'язнених, що не підтверджує відомостей про масове інтернування поляків [33].

З початком масових арештів, з метою захисту мирного населення від сваволі цивільних і військових властей керівництво Головної Української Ради звернулося 22 серпня 1914 р. до намісника В.Коритовського з відповідною заявою. Однак заходами Головної Української Ради до кінця 1914 р. вдалося звільнити з Талергофу лише близько 200 осіб [20].

В середовищі українських політиків йшла боротьба за визволення українців із Талергофу. Зокрема, Кость Левицький переконував австрійські урядові чини, що українці не допустили ніякої державної зради. Його ініціатива знайшла підтримку в центральних властей і взимку 1915 р. в Грац прибула комісія, в складі якої знаходився, поруч з представниками намісництва і військових й політичних чинів, вдомий український політик Микола Ганкевич. Завдання комісії полягало у тому, щоби виявити серед ув'язнених членів української партії та її прихильників й визволити їх [22, 504].

На підставі звернень українських вчених із Наукового товариства імені Шевченка до австрійського уряду, головнокомандувач австрійською армією ерцгерцог Фрідріх видав наказ про необхідність роз'яснення серед солдатів термінів "русин" "ruthene" і "українець". У ньому йшлося про те, що неінформованість військових частин відносно політичних поглядів і переконань українського населення Східної Галичини, а також Буковини, так і південно-західної Росії (Волині, Холмщини - О.С., І.Л.), мала наслідком великі помилки і несправедливе ставлення до своїх підданих [14]. Цей наказ головнокомандувача австрійської армії на відміну від розпоряджень виданих у серпні 1914 р., носив характер визнання репресій проти українського населення, але не припинив їх.

Постійний страх супроводжував населення Східної Галичини, про що свідчать документи представників російської окупаційної влади. Начальник Старосамбірського повіту телеграфував у лютому 1915 р. вищому командуванню про відмову мешканців сіл Стрілки, Тисовець, Лопушанка-Хомина, Головецьке заповнювати опитувальні листи під час проведення перепису населення і