Вчена встановлює причину, за якою було заарештовано майно певної частки запорозької старшини після скасування Січі, - потерпіла та старшина, що активно відстоювала територіальні межі Вольностей. Н. Д. Полонська-Василенко характеризує цих людей як таких, що боролись за землі своєї "кляси" [3.-С.195]. Така характеристика виглядає досить однозначною навіть на ті часи.

У керівній запорозькій верхівці (кошовому П. Калнишевському, судді П. Головатому та писарі

Глобі) дослідниця вбачає представників "заможної кляси нових запорізьких дідичів", "запорізьку аристократію" М. Покровського, торгову буржуазію, що зміцніла у другій половині XVIII ст. на Запорожжі [3.-С.199-200]. Зимівники стають головними старшинськими господарчими одиницями. З описів будівель зимівників, в залежності від заможності господаря, Н.Д. Полонська-Василенко виділила два типи старшинських садиб: селянський та поміщицький (з окремими "панськими" хатами та з хатами для робітників) [3.-С.201].

Встановлені з реєстрів обсяги скотарства засвідчили, що старшинські зимівники потребували праці більше, ніж одного господаря. Ретельно аналізуючи джерельний матеріал, Н.Д. Полонська- Василенко прийшла до висновку, що в зимівниках вживали "інтенсивної найманої праці" [3.-С.208].

Вчена власне реконструювала соціальний склад та систему організації роботи в старшинських зимівниках.

Відтворюючи стан господарства кожного описаного старшинського зимівника, вчена подає загальну картину стану скотарства, загальне число голів різної худоби у старшини, приблизну її вартість (Табл. №7) і наголошує, що ці дані свідчать про торговельний характер запорозького господарства. Аналізуючи стан рільництва (з огляду на кількість сільськогосподарського реманенту - Табл. №2, наявність продуктів сільського господарства у старшини - Табл. №3) Н.Д. Полонська- Василенко виділила справжніх сільських господарів лише в особах старшини середньої заможності - І. Кулика, М. Ногая, В. Пишмича [3.-С.212-218]. Вчена припускає, що більш заможна старшина виконувала посередницьку роль у торгівлі збіжжям. Взагалі, старшинські господарства наприкінці існування Січі були переважно скотарські та, в меншій мірі, хліборобські. Худоба в основному розводилась на продаж [3.-С.231].

Старшина починає зосереджувати в своїх руках землі, розуміючи їх цінність, засновувати власні зимівники з великими скотарськими та хліборобськими господарствами. Наприкінці існування Запорожжя старшинські зимівники вже являють собою складні господарські одиниці з ієрархією робітників різних категорій, з отаманами над чабанами та прикажчиками над сільськими робітниками, що їх наймали за певною умовою. Між цими найманими робітниками були і запорозькі козаки. Н.Д. Полонська-Василенко наголошувала, що виробництво у старшинських господарствах було вже спрямоване на широкий збут, тобто орієнтувалося на ринок. Головний прибуток старшина мала з торгових операцій, з торгівлі різною худобою, кіньми тощо.

Значні обсяги вилученої в старшини готівки (лише у П. Калнишевського більше ніж 47 тисяч крб.), боргові розписки, векселі на значні суми виступали, на думку вченої, прямим підтвердженням "комерційних лихварських операцій" старшини. Територія, де жили "клієнти" запорозької старшини далеко виходила поза межі самого Запорожжя [3.-С.267-268].

Отже, все в житті Запорожжя за останніх часів промовляє про складний економічний побут, про вихід із стадії натурального господарства і перехід до господарства капіталістичного. І саме запорозька старшина постає з праць Н.Д. Полонської-Василенко тією верствою, а точніше класом торговельної буржуазії [3.-С.289], який через реалізацію своїх економічних інтересів визначив цей конкретний напрямок розвитку усього Запорожжя у XVIII столітті.

Роки напередодні зруйнування Січі дослідниця вважала кульмінаційним пунктом в історії розвитку господарства Запорожжя, моментом найбільших досягнень, за яким почалася руйнація соціально-економічного ладу цілої країни [3.-С.286].

1940 року Н.Д. Полонська-Василенко також зазначала, що за останніх часів існування Запорожжя тут народився новий тип заможного поміщика, володільця величезних табунів, отар; цей поміщик вже зрозумів значення сільського господарства і зробився конкурентом поміщика як російського так і українського [14.-С.30].

У 1950-х роках, тобто вже в еміграції, вчена окреслила загальну схему соціально-економічного та політичного розвитку Запорожжя за часів Нової Січі. Так, з моменту повернення запорожців з-під турецької протекції (з 1734 року) набуває особливої інтенсивності процес класового розшарування козацтва, виділення козацької старшини, аналогічний тому процесові, що спостерігався в Гетьманщині. Матеріальні багатства поєднуються з адміністративною силою. Протягом 35-ти років зменшується коло осіб, які посідають вищі старшинські уряди; кошові отамани займають свою посаду по кілька років: Григоріїв-Сич - двічі (1746-1750), Яким Ігнатович - тричі (1744 - 1749 та 1752), нарешті, Петро Калнишевський - протягом 10 років (1765-1775), з перервою на один рік. Поруч із вищою військовою старшиною виростає нова інституція - "отаманія" - рада отаманів, які вже не урядували, але мали значний політичний вплив (колишні кошові, писарі, судді, курінні отамани, полковники). Всі вони як раз і складали військову верхівку, що стала провідною верствою населення Запорожжя в адміністративному, владному та економічному відношенні. Роль рядового козацтва, сіроми, була зменшена до однієї форми [4.-С.133]. Така схема говорить про те, що погляди вченої навіть через кілька