Концептуальні висновки Н.Д. Полонської-Василенко щодо запорозької старшини звісно перегукувалися з поглядами інших тогочасних істориків, але цікаво звернути увагу і на розбіжності.

Так, О.О. Рябінін-Скляревський у праці "Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII ст." (повинна була вийти у репресованому збірнику "Полуднева Україна") також визначав XVIII століття як "добу розвитку торговельного капіталу", яка позначилась диференціацією людності Вольностей, та збагаченням за сприятливих економічних умов "деякої верстви старшини" [7.-С.90]. Але вчений наголошував на тому, що це явище проявилось лише за останнє десятиліття існування

Січі, тобто лише за часів головування П. Калнишевського. На підставі аналізу документів архіву Коша (який перебував в той час в Одеському крайовому архіві) О.О. Рябінін-Скляревський додержувався тієї думки, що і Калнишевський, і Косап, і Глоба - "вища колегія кошової старшини" - володіли частиною зимівників, млинів, сіножатей як ранговими [7.-С.90]. Дослідник не погоджувався з Н.Д. Полонською-Василенко і щодо виокремлення такого старшинського прошарку як "дуки", бо вважав що процес економічного розпаду Запорожжя не встиг досягнути свого кульмінаційного рівня і окремого "клясу" дуків-багатіїв тут так і не з'явилось [7.-С.91]. О.О. Рябінін-Скляревський однозначно визнавав наявність дрібної козачої буржуазії (господарі дрібних зимівників) на Запорожжі, і саме вона панувала в куренях і у Коші. Як раз таку політику запорозької "торговельно- хуторської верстви", на його думку, і провадив в останнє десятиліття П. Калнишевський, як її типовий представник [7.-С.160].

З іншого боку, М.Є. Слабченко, звернув увагу більш на організацію курінної та паланкової влади на Запорожжі у XVIII ст. В цьому контексті він зауважував, що на Запорожжі військовий лад так і не встиг замінитися на земельно-феодальний і справа колонізації Вольностей не встигла дійти свого кінця. На місцях, "старшина-феодали" ще не перетворилися на клас "земської вельможної верстви" [6.-С.236]. Вчений вважав, що у другій половині XVIII ст. політику Коша визначали, головним чином, настрої курінної (січової) отаманії [6.-С.248].

Але те, в чому М.Є. Слабченко вбачав перевагу курінної отаманії над кошовим, Н.Д. Полонська-Василенко розцінювала як ознаки боротьби найвищої старшинської верстви за свою політичну владу взагалі, до того ж за підтримки російського уряду [15.-С.300]. Як рецензент роботи "Соціально-правова організація Січі Запорозької" Н.Д. Полонська-Василенко закидала М. Є. Слабченку, що він не звернув достатньої уваги на ту роль, яку відіграв російський уряд в історії останніх десятиліть Запорожжя, - роль фактору, що значною мірою вплинув на зміну характеру і обсягів влади кошового, курінних отаманів, старшинської ради [15.-С.300].

Не залишилась поза увагою вченої проблема подальшої долі запорозької старшини після зруйнування Січі. Досліджуючи процес колонізації та заселення Південної України після 1775 року, Н.Д. Полонська-Василенко зауважує, що втратила свої землі лише "мятежна" старшина, яка відстоювала запорозькі кордони не лише на дипломатичному рівні, а ще і силовими методами. Досить значна частина старшини не тільки зберегла свої землі, а й придбала нові: або шляхом організації заселення нових слобод, або шляхом вступу на російську службу. Н.Д. Полонська- Василенко наводить довгий перелік запорозької старшини, що отримала земельні дачі від російського уряду вже у межах Новоросійської губернії: полковник Строць - на Томаківці (14 636 десятин), полковий осавул Василь Пишмич - на Камишевій Сурі (12 490 дес.), отаман Кірпак - на Томаківці (10 912 дес.), старшина Сидір Білий - на Інгульці (9 000 дес.), отаман Яків Вершацький - на Дніпрі (7 950 дес.), полковник Красовський - на Томаківці (6 985 дес.), полковник Качалов - на Сурі (3 340 дес.), отаман Шиян - на Базавлуку (2 600 дес.), полковник Вірменко - на Сурі (2 500 дес.), отаман Чорний - на Чортом лику (2 147 дес.), отаман Пекельний - на Солоній (1 774 дес.), полковник Яблуновський - на Солоній (1 500 дес.) та інші представники старшини. Усього, за віднайденими реєстрами з фонду Новоросійської губернської канцелярії, 27 чоловік отримали 120 068 десятин землі (хоча за нашим перерахунком вийшло лише 115 210 десятин) [16.- С.91]. Додаючи дані з відомостей ордерів про роздачу земель, здобуті Н.Д. Полонською-Василенко у Сімферопольському Архіві Управління Державним Майном, виходить, що лише за цими неповними свідченнями, запорозькій старшині одразу після скасування Січі по різним повітам новопридбаного Російською імперією краю було роздано понад 170 000 десятин землі. Реєстри роздачі землі виступають для Н.Д. Полонської-Василенко прямим свідченням перетворення колишньої запорозької старшини на дідичів-поміщиків. Отже, дослідниця звернула свою увагу на характерну соціальну трансформацію запорозької старшини після 1775 року, в якій, з одного боку, був зацікавлений російський уряд, а з іншого, за тодішніх реалій, і сама старшина. Згодом дані, здобуті Н.Д. Полонською-Василенко, були залучені до реконструкції загального процесу роздачі земель на півдні України в останній чверті XVIII ст. А. В. Бойко звернув увагу на безпрецедентність старшинських вимог для тодішньої практики земельних роздач, коли уряд задовольнив прохання "щоб відведена нині земля була у власності без всякого назавжди платежу до казни" [17.-С.42,149- 150]. В умовах нетривкості позицій російської держави на півдні, уряд погоджувався на вимоги колишньої запорозької старшини,