Економіст М.Волобуєв у своїй історичній преамбулі фактично лише певною мірою упорядкував те, що вже було написано М.Слабченком та О.Оглоблиним. Дослідник з західної української діаспори В.Голубничий підкреслював, що М.Волобуєв не був визначним економістом і "фактично його історична заслуга полягає лише в тому, що він узагальнив та об'єднав різні факти в одну систему, виклав її в часі й місці, де вона була найбільш необхідна..."; "у своїх статтях, - зазначав В.Голубничий, - М.Волобуєв переказує, а потім філософськи об'єднує в нову доктрину факти, думки й тези, викладені в творах істориків української економіки М.Слабченка та О.Оглоблина та в писаннях своїх сучасників..." [19, с.7-8].

Однак безперечною заслугою М.Волобуєва було те, що він охарактеризував економічний становище України в межах Російської імперії влучним терміном - Колонія європейського типу" (М.Слабченко та О.Оглоблин, описуючи господарський стан України, намагалися уникати слова "колонія" взагалі). Таке становище мало, на думку М.Волобуєва, вплив на характер економічних зв'язків між Росією та Україною ("безперечно форми зв'язків між метрополією та колоніями європейського типу відмінні від зв'язків метрополії з колоніями типу азіатського"). Тут експлуатація була здебільшого не пряма, а полягала у "відхиленні розвитку продуктивних сил колонії на користь економіки метрополії", що й зумовило характер російсько-українського товарообміну.

Концепція М.Волобуєва, по-перше, передбачала широкий розвиток капіталістичних відносин в дореволюційній Україні. Для першої половини XIX ст. мова йшла про так званий "торговельний капіталізм". По-друге, збереження її певної господарської єдності. Так само, як і М.Слабченко та О.Оглоблин, М.Волобуєв наголошував на наявності значного економічного визиску України з боку Росії, який здійснювався в тому числі й через товарообмін між цими теренами [20, с.57,62].

Опонентами М.Волобуєва, М.Слабченка та О.Оглоблина стосовно їх підходу до вивчення минулого українсько-російських економічних взаємин стали Д.Бованенко та А.Річицький, які вважали, що Україна у XIX ст. була звичайною економічною колонією Росії. Останні дослідники, до речі, не історики за фахом, певною мірою продовжували дореволюційну традицію М.Стасюка.

Так, за Д.Бованенком, за капіталістичний період Україна в силу певних історичних причин стала колонією імперії. Щоправда, дослідник відносив остаточне перетворення України на "економічну колонію" лише до 1870-80-х pp. Проте він вживав цей термін вже стосовно українського господарства початку XIXст., бо процес економічного поневолення розпочався, на думку Д.Бованенка, ще у XVII ст. [7, с.45].

А.Річицький та Д.Бованенко вважали, що Україна XIX ст. виконувала функції "однобокого додатку російської економіки". Це явно суперечило тезі О.Оглоблина про "економічну автономію" України. Д.Бованенко, на відміну від О.Оглоблина та М.Слабченка, не вважав, що торгівля України з Західною Європою за характером якісно відрізнялась від торгівлі з Росією, бо внаслідок відсталості українське господарство могло виконувати на світовому ринку, так само, як і на імперському, лише функції економічної колонії. За А.Річицьким, "колоніальна політика царату душила Україну політично, визискувала її як ринок збуту товарів і джерело сировини, тягла з неї соки податковим пресом, руйнувала її економічну єдність, перетворювала на однобокий додаток до російської економіки". Отже, і господарська єдність України заперечувалась. Основне зауваження щодо дослідження М.Волобуєва дореволюційного стану України з боку А.Річицького було у применшенні цифри зиску з України. Він наводив власні дані - (44-45% прибутку країни), у М.Волобуєва - 21% [17, с.92].

Цікаво, що саме стаття А.Річицького з його історично-економічною концепцією висувалась як офіційна альтернатива "націоналістичної теорії" М.Волобуєва. Проте підхід Д.Бованенко та А.Річицького так і не набув широкого вжитку у вітчизняній історичній літературі 1920 - початку 1930-х pp.

Третій підхід до вивчення характеру російсько-українських економічних зв'язків, а саме ставлення до них, як до природного і взаємовигідного розподілу праці між обома теренами, що утворювали спільний господарський організм, піддавався в українській історичній літературі 1920 - середини 1930-х pp. нищівній критиці. Серед палких його опонентів був Д.Бованенко. Вважаючи фундатором цього підходу П.Струве, він відносив до нього всіх авторів, здебільшого дореволюційних, що розглядали господарство Російської імперії як єдине ціле. Проте в українській історіографії тих часів прихильники такого підходу до українсько-російської економічних стосунків, безперечно, були. Так, добре висвітлив принципи такого підходу в своїх рецензіях на праці М.Слабченка Р.Шпунт: "В той же час (перша половина XIX ст.) життя України складалось своєрідно, ціла імперія перейшла на поділ праці в той спосіб, що різні види праці локалізувалися: російські губернії перейшли на обробляючу промисловість, Україна ж стала країною переважно сільського господарства" [21, с.34]. "Основна помилка схеми матеріалів полягає в тому, що автор не помітив "двоїстості" економічного розвитку України. З одного боку - самостійний національний розвиток української економіки, а з другого - внутрішня історична потрібна не тільки для Росії, але й для України - залежність економічного розвитку України від економічного розвитку Росії... Безперечно, тут є обопільна залежність" [22, с.100]. Можна згадати й погляд на характер торгівлі між Україною та Росією відомого тогочасного історика М.Рожкова,