Проблематику конфронтації індивідуальної та колективної пам'яті, можна активно продовжувати в контексті студіювання усних історій болгар, що перебували під час Другої Світової війни на примусових роботах в Німеччині та у лавах Трудармії. Спогади про ці дві події були об'єднані в один логічний блок невипадково, оскільки люди, на долю яких випали такі випробування, та їх мнестичний багаж, випадали із радянської ідейно-виховної системи, яка змальовувала єдність фронту та тилу, призирство до співпраці з ворогом та порив кожного стати до збройної боротьби із загарбниками. Окупаційна влада не робила особливих вийнятків для представників окремих національностей і активно збирала потенційних робітників у болгарських селах, як і по всій Європі, тому дуже скоро болгари Північного Приазов'я познайомились з таким феноменом як «остарбайтерство». Спогади про примусові роботи відзначаються різноманітністю форм та емоційних забарвлень, однак, всі вони реалізуються в рамках загальних закономірностей стримування пам'яті. Процес створення людиною спогадів, залежить не лише від індивідуальних особливостей, але й від суспільного впливу, тому мнестичні блоки автоматично сгруповують спогади відповідно до колективного бачення світу усім соціумом. В противному випадку, людина протиставиться всьому загалу, що сприймає її як таку, що причетна до порушення загальної архітектоніки світосприйняття [7, с.159-160].
Кожен з респодентів, під час розповіді, в залежності від перебігу та характеристики їхнього остарбайтерського періоду життя, намагався блокувати ті чи інші спогади. Набір небажаних для активізації в пам'яті сюжетів, звісно, залежить від соціальної обстановки в якій зростав індивід та подальшої його долі в ролі примусового робітника. Однак загальновживаними для, практично, всіх усних історій, є картини найбільшого емоційного напруження - прощання з батьками та рідними, як правило, оповідач одразу переходить до опису зборного пункту, оперуючи займенниками «ми», «нас», намагаючись ідентифікувати себе з колективом, аби не залишатися наодинці зі своїми травматичними спогадами; ще одним розповсюдженим сюжетом, що підпадає під обмеження, є опис транспортування «остарбайтерів», внаслідок оживлення негативних почуттів, він обмежується лише кількома короткими реченнями, а, іноді, опускається взагалі. Але найголовнішим стримуючим фактором процесу реалізації пам'яті про примусові роботи, є відбиток радянської колективної пам'яті про війну в якій не було місця слабкостям і тим більше праці, хоч і не з власної волі, на ворога. Саме тому, інтерв'ювання проходить іноді складно і вимагає постійного корегування запитаннями. Натомість, активніше ведуть розповідь респонденти, в яких більш вдало склалося життя в Німеччині і тому, спогади про особисті пригоди дещо згладжують загальний негативний фон [8].
Розвиваючи тематику позаофіційної індивідуальної пам'яті, неможна оминути такого специфічного для болгарського населення блоку усних історій, як Трудармія. Навідміну від остарбайтерів, «солдати» Трудармії стали жертвами власної державної машини, через нав' язливу підозрілість «вождя» до окремих національностей. Певна стриманість респондентів у транслюванні спогадів щодо цього періоду життя, має суспільне коріння. Мілітаризація радянського соціуму в 30-ті роки ХХ ст. досягла свого апогею, мода на однострій та право бути захистником Вітчизни охопила всі прошарки суспільства, а після Великої Вітчизнянної війни хвалебними одами
