до персонажа твору Е.Штукена. Перший сонет "В казковий край, під пальмами і агави..." відображає душевний стан Кортеса на початку його морської подорожі. У двох катренах формується образ Мексики як вимріяного "казкового краю". Екзотика і краса невідомих земель, де "стигнуть темні грона островів", у Кортесовому сприйнятті репрезентує матеріальні і морально-естетичні настанови його епохи, об'єднуючи романтику завойовництва у "далечі морів" з потребою збагачення. Такий психологічний стан Юрій Клен називає жадобою "золота, пригод і слави". Про перемогу романтичного струменя над меркантильним інтересом до скарбів "заморської держави" свідчить використаний поетом епітет незнаний. У терцетах ідеал конкістадора матеріалізується; причому поет здійснює раптовий перехід від роздумів про "омріяний край" до його опису: "Роками мрію ти плекав, - тепер / Вона встає між голубих озер /Жива, втілившисяу камінь зримий" [6, с.27]. Минулий чає дієслів Юрій Клен замінює теперішнім і майбутнім, засвідчуючи перспективне бачення свого героя: Мехіко "в легендах прогримить ".
Другий сонет диптиха "Кортес" "Мабуть, не раз вони в дитячих снах ..." розширює ідею розбіжності між заміром і здійсненням, між метою пошуку і йогореальним наслідком, окреслену у першій частині. Вірш побудований на протиставленні мрії і дійсності. Якщо у першому катрені краєвиди "царства Монтесуми" героєві ввижалися у сні, то пожежі на нововідкритій землі він бачить. У сонеті відсутнє зображення розправи конкістадорів із непокірними тубільцями. Свідомість Кортеса фіксує лише епізод: крізь дим проступають обриси золотих ідолів. Ці образи персоніфікуються, зосереджуючи в собі ознаки людського переживання: по щоках ідолів з "роззявленими пащеками", які плавляться від спеки, тече "злото сліз". Божества "золотошкурих і сумних ацтеків" символізують зруйнований власними руками ідеал.
Романтичний пафос прагнення неосвоєних просторів - такий лейтмотив вірша "Конкістадори". Він складається з двох частин - алегоричної й філософської. Перша присвячена осмисленню психологічного феномена конкістадорства. Як і Кортеса, іспанських мореплавців вабить мрія про "омиту сонцем далечінь", але невідкриті землі цікавлять їх не як зосередження культури, а як об' єкт пізнання.
Юрій Клен будує ліричний сюжет на ряді антитез. Спочатку він протиставляє дійсність і неусвідомлене бажання конкістадорів до життєвих змін. Авторська присутність у перших строфах вірша мінімальна, а описовість спрямована на проникнення у внутрішній світ героїв, підвладних настроям розчарованості і песимізму. Так, спокій і бездіяльність видаються морякам "важким столапим гадом", який сковує волю і присипляє бажання дії. Буденщину у їх сприйнятті уособлює "відомий світ" - "Мадрид, Толедо і Севілья". Відчуття обмеженості життєвого простору, звичність побуту Юрій Клен характеризує лапідарним і містким поняттям - "тісні, задушливі кімнати". На другому полюсі світорозуміння конкістадорів перебуває поняття "радісний простір". Якщо на початку подорожі воно неусвідомлене, подане у відчутті, то пізніше конкретизується в обрисах "Флориди, Чилі, Аргентини". "Туманні землі" символізують мету завойовництва, виступають предметом пристрасного бажання, "фавстівського" руху до невідомого.
Друга частина вірша демонструє ідею неперервності культурної традиції, часової тяглості романтичного чину. Духовний зв'язок минулого і сучасності набуває у творі рис філософського універсалізму, поширюючись на різні сфери буття людини, зокрема на внутрішнє самоусвідомлення і зовнішню дієвість. Кожна особистість у цьому сенсі - конкістадор ("Ми теж, п 'яніючи, у снах / Чудні вирощуєм химери, /Щоб десь на дальніх берегах /Нам забіліли Кордільєри " [6, с.30]).
Вірш "Конкістадори" проявляє додатковий ідейно-тематичний шар першого розділу книги "Каравели". Мандрівка ліричного героя у просторі і часі на "вітрильниках поетичної уяви" [7, с. 17] набуває виразного романтизованого забарвлення. Конкістадор у поезії Юрія Клена постає як узагальнений тип волюнтариста-романтика, який зневажає буденщину і, за словами Н.Ґеркен-Русової, бажає "відірватися від тривіального і матеріального світу" [3, с.484]. У цей типологічний ряд митець вписує вікінгів ("Вікінги"), самураїв ("Японія"), трубадурів (цикл "Прованс"), біблійних і римських героїв ("Предтеча", "Цезар і Клеопатра", "Антоній і Клеопатра"). На нашу думку, ці образи не свідчать про "переборення неокласики", яке помітив у творчості Юрія Клена Ю.Шерех [13], оскільки йдеться не про неоромантизм як стиль, а про романтику характеру, що й аргументував М.Орест у статті "Заповіти Ю.Клена" [9]. Романтика у розділі "У слід конкістадорам" поєднується з тверезим, раціоналістичним ставленням до поезії.
Воднораз "нордійська лицарськість", виявлена у "Каравелах" Н.Ґеркен-Русовою і поширена на особистість митця, - категорія не стільки світоглядна, скільки культурософська. Потреба чину з активним духом "завойовництва і мандрівного авантюризму" пов'язана не з психологічними виявами Кленової творчої індивідуальності, - такий романтизм, як відомо, властивий молодим поетам, у віці автора "Каравел" видавався б запізнілим. Шукання мистецького ідеалу в "екзотиці й утопії", у сильних характерах "вічних" образів літератури виявляється захисною реакцією письменника в умовах бурхливої технізації і пов'язаних з нею суспільних процесів. Тип конкістадора - Кленова протидія катастрофізмові XX століття, спричиненого домінуванням матеріальних цінностей у свідомості сучасників. Кленів homo viator - людина чину, а не людина очікування.
Подекуди відомий літературний сюжет у розділі "У слід конкістадорам" стає багатокомпонентним, тобто складається у процесі авторського переосмислення з кількох художніх епізодів. Приміром, у вірші "Вікінги" Юрій Клен кореспондує з образом гумільовського ліричного героя. Його "непереможний і жорстокий" молодий король - це симбіоз "хмурого начальника" ("Варвари") і конкістадора ("Я конквистадор в панцыре железном ...") М.Гумільова. Водночас персонажа "Вікінгів" можна розглядати і як образ, що склався в системі міжтекстових зв'язків
