на вовну і вівці; в Надвірній — худобу і овець; в Пістині і Яблунові — худобу, а в Косові — на сіль і яблука. Сюди приїжджали купці з різних регіонів України та багатьох європейських країн. В. Грабовецький підкрес-лює, що на гуцульських ярмарках бували купці з Польщі, Угорщини, Молдови та Росії. Очевидці розповідали, що в Надвірній протягом дня продавали до 6000 штук овець, а отари розтягалися майже до Делятина. У місті Кутах (1833) бували купці з Моравії та Сілезії, які скуповували у місцево-го населення худобу і спроваджували на ярмарки чеського міста Оломоуц.
За кількістю проданих та закуплених товарів, а також величиною торгових операцій гуцульські ярмарки ділились на дрібні, середні і великі. На нашу думку, ярмарки першої, величини були чотириденні (Кут і Пістиня), другої — дво-денні (Косова і Пістиня), а третьої — одноденні ярмарки (Пістиня і Яблунова). Великі ярмарки мали характер опто-вого торгу. Середні ярмарки обслуговували регіональну тор-гівлю, а дрібні — навколишні і найближчі буковинські, по-кутські і закарпатські села. Постійними фігурами середніх і дрібних ярмарків були торгівці-скупники вірменського і єв-рейського походження.
В ядрі передмістя була розташована прямокутна ринко-ва площа, щільно забудована з трьох сторін. Північна незабудована сторона площі «впиралась» у помістя з фільвар-ком. Тут же, зліва від нього, на коротенькій вулиці знахо-дився дерев'яний костьол св. Трійці. Посередині ринкової площі утворився невеличкий квартальчик з яток, торгових будинків-крамниць, між якими притулилася ратуша. Парцелярія ділянок по периметру площі дещо різниться: західна сторона має характер забудови, коли будинки чергуються із вузенькими проходами; південна і східна сторони мають суцільнорядовий характер забудови, який лише зрідка пе-реривається проходом. Ширина площі з заходу на схід ста-новить приблизно 100 метрів.
Переважна більшість із 90 будинків на середмісті були дерев'яні. На південь від середмістя, на площі знаходився ще один водяний млин. До нього можна було з'їхати вигну-тою вуличкою. Квартали щільної забудови по периметру ринку були з тильної сторони об'єднані вулицею, яка дуже нерегулярним і неправильним півколом оминала їх, утворю-ючи ще дві маленькі площі в південно-східній та південно-західній частинах середмістя. Тут же була розміщена сина-гога. Єврейське кладовище знаходилось на північний схід від середмістя на невеликій віддалі, в занедбаному стані воно зберігається і донині завдяки кам'яним і бетонним над-гробкам.
У 1870 році в місті нараховувалось 2976 мешканців. У 1880 році їх було вже 3113, із яких 63 особи проживали на Вибранівці, решта — в місті. На рубежі XX ст. село слави-лось своїм кушнірством, кожухарським промислом. Ця про-дукція поставлялась мешканцями на торги та ярмарки в Коломию та Снятии. Частина ремісників, що займались цим виробництвом, були безземельними. Відомо, що вони шили вироби на замовлення жителів Косівського, Снятинського, Коломийського та інших повітів. Причому, ремісники Пісти-ня спеціалізувались більше на виготовленні кептарів, у той час як Косів і Кути — на виготовленні довгих кожухів. У 1910 році в місті діяла читальня «Просвіта». Населення міс-течка на початок 1939 року становило 3900 осіб, із них українців — 2750 чол., євреїв — 570 чол., поляків — 380 чол., так званих латинників, українців католицького вірос-повідання — 200 чоловік. За документальними даними, біль-шість із польського населення працювала ремісниками, пе-реважна більшість українського населення та латинників були у сфері праці пов'язані із землеробством та виробництвом товарів народних промислів — кушнірством, ткацтвом, ви-шивкою, різьбярством, керамікою.
Внаслідок двох світових воєн забудова середмістя Пістиня повністю втрачена. Втрачено також і адміністративний статус містечка, що призвело до слабкого контролю форм архітектурно-містобудівного розвитку поселення, правильного вибору типів його забудови та цілісного історично-спадкоємного розвитку його містобудівної структури.
В селі більшістю землі володів поміщик Ян Яворський, а лісом — Леонард Тарнавський. Яворський мав 300 гектарів землі. Жили пістинчани в несприятливих умовах. Взимку в одному приміщенні тулились і люди, і худоба. Все це при-водило до захворювань. Серед них було багато хворих на ту чи іншу хворобу. Люди не знали лікаря, лікувались у знахаря травами, димом і т.п. У старі часи медицина була 1 на такому низькому рівні, а лікування коштувало так доро-го, що селянин не міг собі дозволити лікуватись у лікаря. Приплив народу в село та перетворення села Пістинь у міс-течко в 1857 році привело до того, що жителі приватно засновують лікарню.
За часів панування Австро-Угорщини та панської Поль-щі освіта в селі стояла на низькому рівні. Тут була лише однокласна школа, з 1884 р. — 2-класна, до 1936 року школа мала 5 класів. Приміщення для школи здав суддя Пістиня за велику плату. Тягнучись до світла знань, люди збирають гроші і купують у власника цей будинок.
До 1939 року в Пістині були суд, жандармерія, 16 шин-ків, дві церкви, костьол, синагога, ґуральня. І це все лише для 3720 мешканців.
Пістинь відомий на початку XIX ст. виробництвом добрих; поливаних мисок, гарно виписаних з характерними відтінками зеленої глини-поливи, міцної форми свічників, баранчи-ків з вазонами на спині та кахлів, верет, полотна, кептарів. Пістинь — місце творчості Петра Григоровича Кошака, одного з небагатьох відомих гуцульських майстрів художньої кераміки кінця XIX — початку XX ст. Творчість П. Кошака базується на глибоких знаннях народних традицій і займає належне місце в історії розвитку народного мистецтва Гу-цульщини. Народився Петро Григорович 1864 року в с. Москалівка в сім'ї гончара-бідняка. У 9 років хлопчина зали-шився круглим сиротою. Він зазнав поневірянь і злиднів, був пастушком, наймитував. Повернувшись
