Т.С.Вінцковський,

О.Є.Музичко Вінцковський Тарас Степанович - канд. іст. наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету імені 1.1.Мечникова; Музичко Олександр Євгенович - канд. іст. наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету імені І.І.Мечникова.

ІВАН ЛУЦЕНКО В УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ РУСІ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ XX ст.

У статті досліджено біографію та суспільно-політичні погляди одного з представників українського національного руху кінця XIX - початку XX ст. Івана Митрофановича Луценка (1863-1919 рр.). Уперше в історіографії його біографію реконструйовано на великій джерельній базі, що включає опубліковані та архівні матеріали. Розглянуто також етапи біографії ІЛуценка, його невідомі публікації, взаємини з однодумцями тощо.

Особливістю національних рухів, і українського зокрема, є наявність провідників, які не лише втілюють настрої, ментальні засади певного народу, а й активно формують їх. Тому закономірно, що вітчизняна історіографія завжди приділяла увагу не лише загальним тенденціям українського національного руху, а також особистісному чиннику в розвитку останнього. На сьогодні докладно висвітлено життєвий шлях його найяскравіших діячів. Біографії більш скромних персонажів потребують подальшого ретельного дослідження, а часом і просто повернення із забуття. Зокрема слід приділити велику увагу діячам, що представляли провінційні осередки української громади. Це дозволить ретельніше дослідити важливе питання про регіональну специфіку національного руху.

Метою цієї статті є висвітлення основних етапів біографії одного з яскравих представників українського національного руху кінця XIX - початку XX ст. Івана Митрофановича Луценка, життя котрого здебільшого пов'язане з Одещиною. На сьогодні історіографічний доробок щодо громадської діяльності останнього обмежується публіцистичними статтями, короткими замітками у довідкових виданнях та лапідарними згадками в наукових розвідках, присвячених окресленій проблемі1. Більш плідно відповідний аспект його біографії вивчали історики медицини, зокрема гомеопатії2. Однак деякі з них, навіть у статті, присвяченій українському патріоту, не утрималися від спокуси по-блюзнірськи пересмикнути українську мову3. Інші майже «не помітили» головний імператив життя І. Луценка - служіння не просто «народу» чи «населенню», а саме українському. З іншого боку, україноцентричні автори віддають перевагу «лакованому» образу І.Луценка, оминаючи гострі кути його взаємин з однодумцями. Деякі з них не уникнули фактичних помилок чи невірного прочитання історичних джерел.

У запропонованій статті біографію І.Луценка вперше досліджено на базі широкого кола архівних й опублікованих матеріалів. До першої групи джерел належать статті, виступи, інтерв'ю і його листи, здебільшого суспільно-політичного характеру. Вони дозволяють «почути голос» самого І.Луценка, скласти більш-менш повне уявлення про його індивідуальність. До другої - актові матеріали (звіти, ділове листування тощо), які ілюструють громадську діяльність політика. До третьої групи - джерела мемуарного характеру (щоденники, спогади), що містять унікальні свідчення про непересічну постать нашого героя, його взаємини із сучасниками.

І.Луценко народився на Полтавщині, у селі Кейбалівка Пирятинського повіту (тепер - району) 23 лютого (7 березня - за н.с.) 1863 р. Він був єдиною дитиною канцелярського службовця, дворянина Митрофана Йосиповича та Ганни Йосипівни (доньки фельдшера)4. Про «доодеський» етап біографії Івана Митрофановича відомо дуже мало. В одній із своїх праць І.Луценко згадував, що його родина у 1870-ті рр. жила на Полтавщині5. Є.Чикаленко зазначав, що він навчався в гімназії у місті Лубни. Там само вчилася його дружина (з 1886 р.) Марія - донька унтер-офіцера П.А.Подпалова, за висловом останнього, «лубенська козачка»6. Наприкінці 1880-х - на початку 1890-х рр. у подружжя народилися доньки Анастасія й Іфігенія і син Ізмаїл. Протягом 1882-1886 рр. І.Луценко пройшов курс навчання на природничому факультеті Санкт-Петер- бурзького університету, а у 1887-1891 рр. - в імператорській Військово-медичній академії. Після служби лікарем в армійських частинах він захистив у 1893 р. докторську дисертацію на тему «К учению о куриной слепоте». Тоді ж Іван Митрофанович поступив на службу в Одеський військовий округ лікарем. З 1893 р. він став дійсним членом «Общества одесских врачей». Квартира І.Луценка по вулиці Херсонській (тепер Пастера), 52 на початку XX ст. перетворилася на важливий осередок діяльності української громади.

Авторитет та популярність не лише в Одесі, а й за її межами він здобув передусім завдяки виконанню своїх професійних обов'язків. У себе вдома Іван Митрофанович влаштував кабінет і став вільнопрактикуючим лікарем. І.Луценко захопився гомеопатією та очолив одеських лікарів з цієї спеціальності7. 12 січня 1898 р. було ухвалено статут Одеського товариства послідовників гомеопатії, секретарем і скарбником котрого став Іван Митрофанович. Через п'ять років розпочалося видання переведеного з Xаркова до Одеси щомісячника «Вестник гомеопатической медицины», редагування якого він узяв на себе. І.Луценко щотижня лікував хворих в амбулаторії по вулиці Степовій. Товариство влаштовувало публічні збори, де виголошувалися наукові доповіді (з 69, що пролунали за 5 років, 59 написав І.Луценко). У 1913 р. він узяв участь у 1-му загально- російському з'їзді гомеопатів8. Численні статті Івана Митрофановича з актуальних проблем медичної науки впродовж 1895-1897 рр. друкувалися в петербурзьких виданнях, насамперед у журналі «Врач-гомеопат»9. Одну статтю на лікарську тематику І.Луценко надрукував українською мовою у львівському виданні «Літературно-науковий вістник»10.

Відвідавши Одесу наприкінці ХІХ ст., Є.Чикаленко був вражений різноманітністю інтересів Івана Митрофановича. В коло їх входили математика, спіритизм, есперанто. Додамо від себе - й вегетаріанство11. Є.Чикаленко не був у захопленні від такої різноманітності інтересів свого нового знайомого. Він зауважив, що «всі оці