Таким чином бронетанкові війська Німеччини продовжували вдосконалювати як свою організаційну структуру, так і матеріальну частину. Їм вдалось перейти до виготовлення середніх і важких машин, причому у значній мірі нововведення були запозичені з радянських КВ і Т-34, рівних з яким за тактично-технічними показниками у німців на той час не було. Але, незважаючи на всі позитиви, обстановка на фронті все більше драматизувалась. Стало зрозуміло, що «бліцкриг» не вдався і Німеччина веде тепер затяжну війну, в якій перемогти буде практично неможливо.

З початком війни прийшла пора робити висновки і радянському командуванню. «Визвольний похід» на Європу не вдався; війська, розміщені біля кордону, були погромлені, більшість танкових корпусів або перестало існувати або зазнало гігантських втрат – понад 14 тисяч машин за два місяці війни.

Тому вже в липні-серпні 1941 р. механізовані корпуси, а потім і танкові дивізії були розформовані. Бойова техніка передавалась в окремі танкові бригади [48, с. 33]. Червона армія у зв’язку з нестачею техніки рухались у напрямку роздрібнення частин. Бригади налічували 1038 бійців і 53 танки, а полки – 339 бійців і 39 танків. Тобто бронетанкові війська стали, по суті використовувати для підтримки піхоти. Були створені й окремі важкі танкові полки прориву – 21 танк КВ і 214 бійців [36, с.162]. А взимку 1941 р. кількість машин скоротилась настільки, що головнокомандуючий особисто розподіляв танки між фронтами, причому поштучно [35, с.18].

Але з 1942 р. виробництво танків почало налагоджуватись. Вже в першому півріччі їх випустили біля 11 тис., причому більше половини – важких і середніх (для порівняння, в другій половині 1941 р. – 4742 машини), а в другому півріччі кількість зросла до 13 тис. [46, с.17] .

Для перелому в ході війни, якого можна було досягнути наступальними діями, потрібні були крупні бронетанкові з’єднання. Зимова наступальна кампанія 1941 р. стала яскравим зразком того, коли оточити і розгромити ворога, незважаючи на сприятливі умови було неможливо саме через відсутність крупних мобільних броньованих з’єднань.

Весною 1942 р. бажання штовхали а можливості дозволяли створювати бронетанкові з’єднання. Почалось формування танкових корпусів. По штату в них входили: 3 тбр і 1 мсбр, мотоциклетний батальйон, дивізіон реактивної артилерії та ін. або ж 7800 людей, 168 танків та ін. майно. 11 корпусів було створено на фронтах і 14 в резерві ставки. А у вересні приступили до формування нових механізованих корпусів: 1 тбр, 3 мбр, зенітний і протитанковий полки, та ін. або ж 13,5 тис. людей і 175 танків. Їх сформовано 8 до кінця року [46, с.24].

У відповідності з директивою СВГК, у травні-червні 1942 р. формуються перші танкові армії – 3-я і 5-а на базі загальновійськових, а потім ще 1-а, 2-а, 4-а і 5-а другого формування [21, с.427]. Склад їх був різним і визначався директивою на формування кожної конкретної армії: до них могли входити танкові корпуси, бригади, стрілецькі і кавалерійські дивізії. Їх склад визначався оперативним призначенням і вони мали самостійно робити прорив оборони противника і розвивати тактичний успіх в оперативний; за прорив, зазвичай, відповідала піхота, а танки призначались для розвитку наступу. А що умови кожної конкретно операції були різні, та й резервів не всюди однаково, от і робили їх різними за складом від 350 до 500 машин [46, с.24-25].

Досить повільно еволюціонувала тактика застосування танкових частин. Зокрема, в наказі НКО № 325 від 16 жовтня 1942 р. вищому командуванню роз’яснювалося, що танкові й механізовані корпуси варто застосовувати на напрямку головного удару фронту після прориву загальновійськовими з’єднаннями головних оборонних рубежів противника. І використовувати як засіб розвитку тактичного успіху в оперативний. В обороні тк і мк самостійних ділянок захищати не повинні, а мають використовуватися в контрударах. Головна задача корпусів – не бої з танками противника, а обхід, оточення, знищення піхоти [29, с.15]. Адже, діючи саме таким чином, німці й винайшли стратегію бліцкригу, а радянські війська почали її застосовувати на другий-третій рік війни. А, часто, й до кінця війни танкові з’єднання кидали на непрорвану оборону противника щоб закінчувати прорив головного чи другого рубежу – у 80 % випадків застосування ТА [46, с.43]. Тобто, в чистий прорив, як це передбачалось теорією, армії майже ніколи не вводили. А дискусії з цього приводу тривали протягом багатьох років. Так, маршал І.С.Конєв стверджував, що СВГК занадто часто боялась кидати танкові армії на ще не прорвану оборону, а коли прорив затягувався, то це ставило під загрозу зриву усю операцію. «Мати таку техніку і не використовувати вся силу її вогню, маневру, а планувати прориви так, як це робилось у Першій Світовій… завжди мені видавалось хибним» [13, с.534]. З іншого боку, такий спосіб застосування ТА призводив до великих втрат ще у смузі оборони, що заважало їм до кінця виконати свої бойові задачі.

Низьку підготовку радянських танкістів і нераціональне використання моторесурсів машини відзначав і П.С.Рибалко. він стверджував, що екіпажі машин потрібно виховувати в дусі сміливості і нахабства, щоб танк не мав права