Після провалу спроб деблокади групи Паулюса, почався третій завершальний етап битви під Сталінградом – розгром оточеного противника (операція «Кільце»). Головний удар мав наноситись силами Донського фронту, в ньому приймали участь п’ять тбр і тринадцять тп – всього 254 танки (по 10 машин на кілометр фронту). В оточенців було 150 танків (за даними Паулюса, а радянські джерела називають 300 танків) [29, с.80-81]. Майже всі танкові бригади і полки діяли для безпосередньої підтримки піхоти, лише 65-а і 57-а тбр складали армійський резерв, призначений відбивати контратаки противника. В оперативній глибині дії не планувалось, бо її й не було як такої.

10 січня почався загальний наступ. В районі 64-ї А наступала 90-а тбр і два тп. Назустріч їй рухалась 91-а тбр з 65-ї А. Потім танковий удар було перенесено в район 21-ї А, якій передали всі тп з 65-ї А і 121-у тбр. В результаті до 17 січня площа, яку контролювали німецькі війська, зменшилась вдвоє [48, с.93].

22 січня розпочався останній штурм позицій Паулюса. Його ослаблені, голодні і замерзлі війська не могли протистояти все прибуваючим радянським з’єднанням. За чотири дні боїв рухливі підрозділи 21-ї А просунулись на 10-15 км. З метою якнайшвидше розколоти угрупування противника, командарм зосередив на лівому фланзі армії (де відстань до 62-ї А була лише 3,5 км) 121-у тбр, 9 і 48-й тп, які після годинного бою 26 січня з’єднались із 13-ю сд 62-ї А в районі висілка Красний Октябрь армія Паулюса була розколота на південне і північне угрупування. Чинити опір не було ні сил ні сенсу, тому й здались вони 31 січня і 2 лютого відповідно [29, с.127-128].

Так закінчилась легендарна Сталінградська битва. В ході її наступального періоду безпосередньо в котлі було знищено 14, 16 і 24-у тд, 22 і 27-а тд розбито при спробі прорватися [35, с.22]. За час операції Вермахт втратив біля 2000 танків і САУ, Червона армія – 2915 машин [29, с.29], але ці втрати в умовах дедалі більше зростаючого виробництва для неї мало що значили. На відміну від Вермахту, який не мав таких необмежених ресурсів і тому не міг поповнити втрати.

Досвід застосування танкових військ в Сталінградській битві показав, що для підвищення ефективності їх в наступі слід більш активно підтримувати танки артилерією. В результаті з 1943 р. розпочався бурхливий розвиток самохідної артилерії. Також стало зрозуміло, що при наступі потрібно мати танкові частини, призначені для прориву оборони разом із піхотою і артилерією, а також крупні з’єднання для розвитку успіху в армійських і фронтових операціях (щоб зрозуміти ці прості істини радянським полководцям потрібно було воювати півтора роки – Н.Р.). Відсутність крупніших з’єднань призвели до того, що кілька корпусів, які діяли на одному напрямку, управлялись окремо, кожен сам по собі із штабу армії чи фронту. А це відображалось на ефективності їх взаємодії. А також виявилася необхідність надати цим новоствореним з’єднанням високу мобільність, прохідність і відповідно, технічне забезпечення. Відтепер в танкові і механізовані корпуси додатково включали артилерійські, мінометні, зенітні, саперні та інші частини. Також почалось формування танкових армій однорідного складу – спеціально для дій в оперативній глибині [69, с.47-48]. Сталінградська битва збагатила досвідом таких командирів як Кравченко, Богданов, Баданов, Вольський та інших, які добре зарекомендували себе в наступних боях.

Сталінградська битва поклала початок всій зимовій компанії 1942/43 рр., у ході якої почався перелом до війни з Німеччиною. Вермахт не міг більше втримати своїх позицій, кількісна і якісна перевага давала про себе знати і тому РСЧА розпочала наступ по всьому південному крилі радянсько-німецького фронту. Провідну роль у наступі відігравали танкові війська. Впродовж зими було звільнено Кавказ і Кубань, степи між Волгою і Доном, Лівобережну Україну. Визнання бойових заслуг танкових і механізованих корпусів виражалось в присвоєнні почесних найменувань. Так, 26, 24, 7, 17, 4-й тк були перейменовані відповідно в 1, 2, 3, 4, 5-й гвардійські, 4, 13, 16-й мк (16-й також часто позначається як танковий) – в 3, 4, 5-й гв мк. Окрім того, 3-му і 4-му гв мк і 4-му тк було присвоєно почесні найменування Сталінградських, 5-му гв мк – Зимовніковського, 1-му гв тк – Донського, 4-му гв тк – Кантемирівського, 3-му гв тк – Котельніковського [46, с.95]. А командиру 24-го тк Баданову першому серед генералів-танкістів присвоїли орден Суворова ІІ степені.

Отож, говорячи про бойові дії німецьких і радянських танкових військ, слід відзначити фактор повної непідготовленості останніх, які і взагалі всієї Червоної армії і СРСР до ведення оборонної війни. У зв’язку з цим в більшості дослідників виникають сумніви щодо готовності ведення війни взагалі. Але вже така постановка питання нагадує «що би було якби?». Ми лише знаємо, що радянські танкові війська, маючи абсолютну кількісну і якісну перевагу над своїм противником, не були готові воювати в обороні, не мали відповідних навиків дій, та й розташовані були в невигідному становищі – близько до лінії фронту. В результаті до кінця