до якої іншої. Всі розуміли, що це останній шанс, якщо такий ще є, здобути перемогу у війні на сході. Адже всі фактори успіху, які супроводжували німецьку армію в минулі роки (фактор несподіванки, тактичної переваги, можливості накопичувати сили) уже позаду. Більше того, Червона армія кількісно і якісно продовжувала переважати Вермахт і ця перевага щораз збільшувалась. Так, у РСЧА до початку літа 1943 р. налічувалось: 6,61 млн. бійців, 105 тис. гармат і мінометів, 2200 установок реактивної артилерії, 10099 танків і САУ, 10252 літаки . Для порівняння, у Вермахту – 5320 тис. бійців, 54300 стволів артилерії, 5850 танків і до 3000 літаків (і це на всі фронти) [22, с.211-212].
На 1 липня 1943 р. на радянському фронті діяло 16 танкових і 12 моторизованих дивізій. На озброєнні в них – 3968 танків і САУ (в тому числі 126 трофейних). До операції «Цитадель» задіювались більше 50 дивізій, серед них 12 танкових і 7 моторизованих – більш як 900 тис. чол., 10 тис. стволів, 2758 танків [29, с.275-276]. Серед танків біля 100 були моделі Т-ІІ, коло 1000 – Т-ІІІ, біля 750 Т-ІV, 196 «пантер» і 178 «тигрів» [68, с.11-12].
Водночас, важливість перемоги розуміли і в Москві, тому теж до битви готувались ретельно. Вперше за час німецько-радянської війни війська перейшли до оборони за попередньо погодженими планами. На Курському виступі зосередилося 1,9 млн. бійців, 33267 гармат і мінометів (без 50-мм), 518 «катюш», майже 5300 танків і біля 3700 літаків (з урахуванням військ Степового фронту) [48, с.306].
Радянські війська за короткий час на Курському виступі створили три армійські оборони (головну, другу і тилову) і три фронтові. Ззаду цих смуг стояли війська Степового фронту до складу якого входила 5-а гв ТА, 10,18, 4-й гв тк – 573 тис. бійців і 1639 танків і САУ [29, с.318]. Так Курський виступ було перетворено на «найсильніше укріплення в світі» [15, с.271].
План німецького наступу був простий: ударами з півночі та півдня на Курськ оточити та знищити війська Центрального та Воронезького фронтів. Для цього на півночі у 2-у А Моделя входили 46, 47, 41-й танкові корпуси – шість, танкових дивізій і одна моторизована загалом до 1200 танків (в тому числі 45 «тигрів» у складі 505-важкого танкового батальйону). Вони мали нанести головний удар в напрямку залізниці Орел – Курськ [48, с.119]. Проти цих військ у складі Центрального фронту налічувалось 711 тис. бійців і 1785 танків і САУ у складі танків підтримки піхоти, 2-ї ТА (в резерві північніше Курська – 16-й і 3-й тк, 11-а гв тбр), а також 9-го і 19-го тк [29, с.310].
На південному напрямку (група «Південь», війська 4-ї ТА і оперативної групи «Кемпф») було розгорнуто, крім інших частин, п’ять танкових і чотири моторизовані дивізії (за радянськими даними: вісім тд і одну мд). Вся група нарахувала 280 тис. бійців і 1500-1685 танків. Вони наносили головний удар вздовж шосе Обоянь – Курськ і допоміжний – на Бєлгород і Корочу [61, с.3].
Їм протистояли війська Воронезького фронту: 1-а ТА (6, 31-й тк, 3-й мк), 2-й і 5-й гв тк, шість окремих тбр і десять окремих тп. У складі фронту – 626 тис. бійців і 1861 танк [29, с.315].
Отож, зосередивши на північному й південному фасах Курської дуги свої танкові з’єднання (в тому числі і частини, оснащені новими «тиграми» і «пантерами»), німці відводили їм вирішальну роль у прориві оборони і оточенні радянських військ. Радянські ж танкові війська зайняли позицію для оборонних боїв із наступних переходом в контратаку. Танкові корпуси були зосереджені неподалік лінії фронту, а танкові армії планували тримати в резерві для вирішення наступальних задач.
Битва почалась на світанку п’ятого липня. Їй передувала потужна артилерійська підготовка з обох боків. Вона ще продовжувалась, коли німецька 9-а А перейшла в наступ.
Головний удар Модель наносив на ольховатському напрямку силами 47-го тк (6,20, 9-а тд, 6-а пд – 60 тис. чол., 283 танки і 94 САУ) і 41-го тк (18-о тд, 292-а і 86-а пд, 21-а тбр, 216-й важкий танковий дивізіон – 55 тис. чол., 123 танки і 258 САУ). 46-й тк, який не мав танкових дивізій, прикривав правий фланг ударної групи [29, с.321].
Головний удар прийшовся по позиціях 13-ї А, яка була до цього готова і тому найкраще укріплена. В перший день німці ввели в бій лише 20-у тд і 505-й батальйон «тигрів» і просунулися на 6-8 км в ольховатському напрямку [64, с.21]. Загалом, виправдались побоювання, що радянську оборону доведеться, буквально, «прогризати».
Вважаючи, що наступ німців захлинувся, командувач фронтом генерал Рокоссовський наказав на 6 липня готувати контрудар. План передбачав силами 2-ї ТА (3-й і 16-й тк, 11-а гв тбр – 447 танків) і стрілецьких корпусів нанести зустрічний удар по головному угрупуванню противника. Також, 2-й ТА передався 19-й тк (187 машин). 9-й тк мав зосередитьсь за центром 13-ї А Пухова і бути готовим діяти на лівому чи правому фланзі – залежно від обстановки [29, с.328].
Проте, зранку в контрудар пішов лише 16-й тк. Він наніс удар на Бутирки і дещо відкинув німців. Однак, його передова бригада, наткнувшись на засідку, вритих в землю Т-IV і Т-VI, втратила майже всі машини. Німці відбили контратаки і самі перейшли в наступ, кинувши в
