цього типу праць). Об’єднує всі ці різноманітні дослідження те, що вони були написані в радянську епоху у руслі марксистсько-ленінської методології. А це означає, що заідеологізованість та заангажованість цих праць (яких більшою, а яких меншою мірою) була понад усіма нормами; за їх допомогою і при відсутності широкого доступу до архівів в радянській історичній науці було створено чимало міфів про війну, в тому числі і про бронетанкові війська. Наведемо лише декілька прикладів: 1) Немає чітких даних по кількості танків в СРСР на початок війни, в результаті чого створюється враження про тотальну перевагу німецьких військ, хоч насправді все було навпаки; 2) Жодних пояснень, чому, маючи таку величезну перевагу, війська зазнали страшних поразок, навпаки, висувається теза про відсталість і недосконалість радянських танків; 3) Битва в районі Луцьк-Рівне-Дубно-Броди згадується лише мимохідь, хоча це була найбільша танкова битва за всю історію людства. А бій під Прохоровкою, оголошується найбільшим і, до того ж, переможним, хоча радянські війська його, принаймні не виграли. І розібратись де правда, а де вигадка, дотепер ще остаточно не вдається.
Попри все це, у плані фактажу, радянська історіографія зробила дійсно великий внесок і тому його слід вивчати і належним чином оцінити. Та й СРСР був одним з головних учасників війни, тому його історична думка заслуговує детальної уваги.
Найголовнішими і фундаментальними працями про війну в СРСР були «История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941 – 1945» в 6-и томах [23] та «История второй мировой войны 1939 – 1945» в 12-и томах [24]. Над ними працював великий колектив істориків і військових, в цих дослідженнях велика увага приділена і діям танкових військ як основної ударної сили сухопутних армій. Але писалися вони на державне замовлення, а це відігравало й негативну роль, оскільки ці праці мали бути повністю ідеологічно витримані і до кінця відповідати стандартам радянської науки. Тому вони розповідали не історію війни, а лише те, що народу можна було знати про війну. У цих багатотомниках викладена офіційна концепція радянської історіографії про німецько-радянську, або ж, слідуючи термінології праць, Велику Вітчизняну війну. Тому вони задавали тон, були, свого роду, орієнтиром, на який мали звертати увагу всі наступні історики СРСР, які розглядали проблеми війни.
Радянській історичній науці було притаманне широке дослідження танкової проблематики. У 1977 р. з’явився військово-історичний нарис «Советские танковые войска. 1941 – 1945» [48]. Праця написана в руслі радянської методології, для якої є характерними такі риси: 1) інформація подана в хронологічному порядку по операціях; 2) наявною є велика кількість фактажу про організацію і дії радянських танкових військ, проте він не повністю впорядкований; 3) велика увага приділена особистим подвигам танкістів, в той же час недостатня – особливостям танкових боїв, методам дій частин і з’єднань; 4) трапляються чимало повідомлень про війну, які зараз активно переглядаються (зокрема про кількісну і якісну перевагу німців, про танкові бої в районі Луцька-Рівного, в районі Прохоровки, про подвиг 28-ми героїв-панфіловців); 5) практично ніде не вказується кількість втрат радянських військ. Тобто, описовий стиль подачі матеріалу переважав над аналітичним. А також, відсутні описи дій танкових військ у липні-вересні 1941 року, тобто відразу після прикордонних боїв іде розповідь про Московську битву, таким чином пропускається період в історії війни, про який неприємно згадувати. Отже, в інформативному плані праця багата, але через ідеологічну заангажованість однобічна, тому й не висвітлює об’єктивно події.
Трохи іншою є специфіка праці генерала армії Олексія Івановича Радзієвського, колишнього начальника штабу 2-ї гвардійської танкової армії, яка називається «Танковый удар (танковая армия в наступательной операции фронта по опыту Великой Отечественной войны)» [46]. Свого роду, це всебічний теоретичний аналіз організації і діяльності танкових армій, підсумок бойового досвіду минулої війни. Зокрема, досліджуються такі його аспекти як методика створення танкових армій, особливості та зміни у структурно-штатній чисельності, різні аспекти підготовки і проведення наступальних операцій (планування, організація взаємодії з іншими родами військ, зв’язку, бойова підготовка, введення армії в прорив, ведення зустрічних боїв чи оборони, проривання природних рубежів, форсування водних перешкод, дії на оточення, оволодіння містами, тощо), відновлення боєздатності, доукомплектування. Такий широкий аналіз дозволяє значною мірою дослідити аспекти організації і діяльності танкових армій в роки війни. Однак в праці бракує ілюстрації теоретичних постулатів конкретними прикладами.
Чимало праць радянських дослідників було присвячено певній військовій кампанії чи операції. Такі дослідження стали особливо популярними наприкінці 80-х рр. в умовах гласності і перебудови, коли фундаменталізм академічних праць почав піддаватися критиці. Зокрема, вийшли дослідження Анфілова В.А. «Провал блицкрига» [27], «Битва под Москвой» за редакцією М.І.Хаметова [33], Самсонова А.М. «Сталинградская битва» [47], «Битва на Курской дуге» за ред. М.С.Москаленка [32], Берези Н.І., Мислюка В.П., Ледченка Б.П. «Корсунь-Шевченковская битва» [40], а також «Освободительная миссия Советских Вооруженных сил на Балканах» за ред. А.І.Хорькова [44]. Об’єднує їх те, що всі вони присвячені певній операції чи кампанії, в усіх цих кампаніях бронетанкові війська відігравали вирішальну роль (в Балканській – як коли, залежно від операції). В головних рисах вищеперелічені дослідження повторюють загальну радянську концепцію і старі міфи. Так, В.Анфілов пише про 5-6-кратну перевагу німців перед нападом на Радянський Союз [27, с.32], у «Битве под. Москвой» розповідається про подвиг бійців із 316-ї роти І.Панфілова [33, с.93], хоча саме в цій книзі починають звучати перші тверезі нотки (так, стверджується, що німецьких танків
