Загалом ВИЖ у радянські часи відіграв велике значення у зібранні, систематизації і публікації матеріалів з історії радянських танкових військ в роки війни, узагальненні бойового досвіду, створенні офіційної концепції радянської історіографії про війну. А от питання, пов’язані з висвітленням історії німецьких танкових військ, широкого висвітлення у ВИЖі не знайшли, як, практично й в усій радянській історіографії. Це було пов’язано з ідеологічними і кон’юнктурними міркуваннями. Державі-переможцю не потрібно було об’єктивне дослідження історії танкових військ противника, ані його армії взагалі. Для чого? Адже так простіше було сформувати і поширювати у народі міф про величезну перевагу Вермахту на початку війни в живій силі і бойовій техніці, про героїчний відступ Червоної армії під навалою переважаючих сил противника і т. п.

Загалом радянська історіографія зробила помітний внесок у дослідження проблематики діяльності бронетанкових військ в роки німецько-радянської війни. Чимало дослідників цієї проблеми були, водночас, і військовими – характерна риса тих часів. Але внесок радянської історичної науки можна розцінювати двояко. З одного боку – зібрано та відповідно до марксистсько-ленінської методології опрацьовано й систематизовано матеріал, написано чимало досліджень, колективних праць, вийшло два академічних видання. З іншого боку, основним завданням було не всебічне й об’єктивне вивчення історії, а спотворення правди в бік героїзації Червоної армії, СРСР і соціалістичного ладу в цілому. Монопольне право на дослідження історії мала держава. В результаті було створено офіційну концепцію війни, настільки міфологізовану й ідеологізовану, що вона не витримувала ніякої критики. Радянська історична наука розвивалась в умовах закритості архівів й наявності цензури, що теж ускладнювало дослідження об’єктивної картини й сприяло появі історичних міфів та ідеологічних трактувань. Досить часто замість глибокого і усебічного аналізу військових (в тому числі й танкових) питань наголошувалось на ролі партії та партійних органів, на стійкості й мужності радянських військ (що далеко не завжди було неправдою, але переоцінювати цей фактор теж не варто). Тому, використовуючи деякі фактологічні й теоретичні напрацювання радянської історіографії, довіряти офіційній концепції її дослідників в жодному разі не варто.

Переважна більшість наукових установ, які займалися історією німецько-радянської війни зосереджувалася в Москві та Ленінграді, тому здобутки української історіографії у проблематиці бронетанкових військ є більш, ніж скромними. В Україні, частіше за все, передруковували видання столичних науковців та публіцистів (зокрема, в Політвидаві України були випущені мемуари І.С.Конєва, О.М.Василевського, та Г.К.Жукова, останніх двох – українською мовою, а також праця «Корсунь-Шевченковская битва», про яку йшла мова вище).

Після розвалу СРСР і дискредитації офіційної концепції про війну історична наука розвивається в різних напрямках, тому як такого, єдиного поняття пострадянської історіографії Другої Світової війни і, відповідно, танкових військ, фактично не існує. Цей збірний термін охоплює всі напрямки військової історичної науки, що виникли й розвиваються на теренах держав колишнього СРСР, передусім, в Росії, оскільки саме там проблеми війни досліджуються найбільш активно. Тематика досліджень значно розширилась, старі погляди і концепції почали переглядатись, з’явилися нові, які часто настільки суперечать старим і, мало того, різняться між собою, що знайти якісь спільні для всіх риси в пострадянській історіографії дуже важко. Спектр наукових концепцій дуже різноманітний: від неорадянського апологетизму до крайнього релятивізму. А все це зумовлене тим, що дана проблематика ще не перейшла в розряд повністю історичних, а політичні моменти виходять у ній на перший план. Окрім того, архіви до сьогодні залишаються недоступними для більшості дослідників (а чимало документів, скоріш за все, знищено взагалі), а це, в свою чергу, не сприяє об’єктивності, а часто й породжує нові міфи про війну. Тому пострадянська історіографія не є відображеною в якійсь сталій концепції, це – перманентний пошук, боротьба ідей та теорій, часто-густо – й особисте протистояння дослідників, що може сприяти як об’єктивному дослідженню, так і ставити об’єктивність на задній план, акцентуючи увагу, передусім, на доведенні власної правоти і непогрішності. Однак, порушення зовсім нових питань, перегляд закостенілих ідей – це, безумовно, великий плюс сучасного періоду історичної науки.

Дослідник, від якого доцільно починати відлік пострадянської історіографії – Віктор Суворов (справжнє ім’я – Володимир Богданович Резун), фігура настільки дискусійна і одіозна, відома в цілому світі, що обійти увагою його напрацювання просто неможливо, як би ми не ставилися до його теорій і методів дослідження, бо замовчування його значення в сучасній історичній науці веде до викривлення історії. Перші його праці з’явились за кордоном ще за радянської доби і відразу принесли йому популярність, викликавши поряд з цим шалений шквал критики, особливо від радянських дослідників, а суперечки щодо його праць, методів дослідження і, навіть, особистих рис не вщухають і досі. Однак, відразу ж з’явилися його послідовники і, навіть, апологети.

У його працях, таких як «Ледокол» [51], «Самоубийство» [53], «Последняя республика» [52], «Святое дело» [54] значна увага приділена тактико-технічним характеристикам танків Німеччини і СРСР, чи не вперше у світовій історіографії пролунав тезис про абсолютну кількісну і якісну перевагу радянських танкових військ на початку війни. Сказано, що причини поразок Червоної армії слід шукати не в технічній відсталості, а в нездатності вести оборонну війну, нераціональному розташуванню військ на кордонах, загальній