Періодичність внесення половини норми вапна повинна становити 3—5 років, а повної норми — 5—6 років на легких і 8—10 — на важких ґрунтах при докорінному поліпшенні, а при поверхневому — інтервал між вапнуванням необхідно зменшувати. Повторне вапнування на бобово-злакових травостоях проводять при зниженні реакції ґрунтового розчи-ну до рН 5,2—5,4, на злакових травостоях — до 4,8 —5,0.

Багато лук розміщується в низинах, зокрема на торфови-щах, куди весняні та дощові води наносять сполуки кальцію, вимиваючи їх з ґрунтів навколишніх полів. Тому низинні слабокислі торфовища не слід вапнувати, бо вапно тут часто шкідливе, спричинює надто швидке розкладання і мінера-лізацію торфу, розпорошення і пересушування його. Не реко-мендується вапнувати також багаті на гумус ґрунти. Вапну-вання ж підзолистих ґрунтів на суходільних луках здебільшого ефективне, помітно збільшує кількість бобових трав у траво-стої, підвищує урожайність сіна на 6—8 ц/га.

Вапнування сіножатей і пасовищ проводять пізно восени в сухі сонячні дні. Можна вносити вапно і рано навесні, перед початком вегетації. Його потрібно розсівати рівномірно туко-вими сівалками. Вапно, внесене під час росту рослин, по-шкоджує трави і спричинює випадання їх на луці чи пасо-вищі.

На осушених болотах мінеральні добрива розсівають без наступного боронування, а на луках з наявність кореневищ-них видів слідом за внесенням добрив проводять боронування.

З вапняних добрив на луках застосовують вапняне та доломітове борошно (80% СаО), дефекат (40—60%), крейду (80%), сталеплавильні шлаки (80%), озерне вапно (60%), іноді палене, гашене і негашене вапно. Ефективність вапнування значною мірою залежить від ступеня помелу вапняних добрив. Крупні фракції не вияв-ляють високої дії на ґрунт, тому вапняні добрива повинні бути розмелені до часток діаметром 0,4 мм.

На бідних піщаних ґрунтах можна вносити підвищені норми фосфорних добрив (фосфоритне борошно, фосфатшлак), які містять багато кальцію.

Гіпсування. У Лівобережному Лісостепу та Степу природні кормові угіддя на солонцевих, добре дренованих ґрунтах містять у вбирному комплексі 5—20% натрію і мають лужну реакцію. Ґрунти з високим вмістом натрію мають несприятливі фізико-хімічні властивості і їх потрібно поліпшувані шляхом гіпсування, яке дає змогу усунути лужність ґрунту, поліпшити його структуру і створити сприятливі умови для росту й розвитку трав.

Основний хімічний меліорант для солонців — сірчанокислий кальцій СаSО4 * 2Н2О (гіпс) і фосфогіпс (відходи виробництва фосфорних добрив). На солонцюватих чорноземах Північного Лісостепу гіпс вносять з розрахунку 2—3 т/га, в південних районах Лісостепу на дуже солонцюватих чорноземах — 3—4, на солонцях (у північних і центральних ріі Лісостепу) — 5—7 т/га. Гіпсування проводять один раз у 7—8 років. Це найкраще робити при докорінному поліп-шенні в поєднанні з внесенням органічних і мінеральних добрив.

При поверхневому поліпшенні природних кормових угідь гіпсування поєднують з дискуванням або фрезеруванням, внесенням органічних і мінеральних добрив, підсіванням трав. Ефективність гіпсування підвищується на зрошуваних сіножатях та пасовищах.

Заслуговують на увагу біологічні способи поліпшення со-лонцевих лук та солонців. Фітомеліоративною здатністю ха-рактеризується буркун, який збагачує ґрунт на органічну речовину у вигляді кореневих і післяжнивних решток, забез-печує високі врожаї зеленої маси й виносить з ґрунту токсичні солі.

Мікродобрива. Для одержання високих урожаїв сіна і пасо-вищного корму, крім основних добрив (азотних, фосфорних і калійних), на природних кормових угіддях слід вносити мікродобрива, які містять біологічно важливі й незамінні елементи — бор, мідь, марганець, молібден, цинк, кобальт та ін. Мікроелементи входять до складу багатьох ферментів, підвищують інтенсивність фотосинтезу, посухостійкість, зимо-стійкість та імунітет рослин, урожайність багаторічних трав на пуках, поліпшують якість одержаних кормів.

Велику роботу по встановленню впливу мікроелементів на ріст і розвиток лучної рослинності, ефективності мікродобрив на сіножатях і пасовищах провели Я.В.Пейве, П.І.Анспок (Латвія), Р.Я.Калмет (Естонія), А.П.Петербургський, М.Я.Школьник, В.Ф.Корякіна, А.Ф.Скрипченко (Росія), О. К.Кедров-Зіхман (Білорусь), П.А.Власюк, Г.С.Кияк (Україна), Є.С.Казарян (Вірменія) та інші вчені.

Широкі дослідження, проведені в Латвії та інших країнах, показали, що при вмісті в ґрунті 0,3—1,5 мг рухомих форм міді, 0,05—0,15 — молібдену, 0,1—0,2 — бору, 1 — 10 — марганцю, 0,2 —1,0 мг цинку на 1 кг ґрунту рослини недостатньо забезпечені цими мікроелементами і потребують внесення відповідних мікродобрив. Борні мікродобрива в дослідах П.І.Анспока, В.Я.Журовської, проведених на дерново-підзолистих супіщаних ґрунтах, підвищили урожайність сіна з природної сіножаті на 6,3 – 6,7 ц/га , а масову частку бобових у травостої — у 1,3—2 рази. Одночасно поліпшилася якість сіна, збільшився вміст у ньому
протеїну, бору, фосфору, калію, кальцію, збір кормових одиниць з гектара.

У дослідах Інституту фізіології рослин НАН України (Власюк П.А.,) і Львівського державного аграрного університету (Кияк Г.С., Когут П.М., Кириченко Н.Я., 1984) на осушених торфових ґрунтах, а також на суходільних і неза-ливних низинних луках при внесенні мідних, марганцевих та борних мікродобрив урожайність сіна підвищувалася на 16— 26%.

При цьому корми збагачувалися відповідними мікроеле-ментами. Так, при внесенні на осушеному торфовому масиві 20 кг/га мідного купоросу вміст міді в сіні підвищився від 1,8 до 6,4 мг/кг, тобто наблизився до оптимальних величин (7—10 мг/кг). Сіно з природної