Потребу у вапнуванні сіножатей і пасовищ визначають за показниками кислотності ґрунтів, враховуючи грануломет-ричний склад ґрунту, вміст гумусу в ньому тощо. Так, для ґрунтів легкосуглинкового складу з вмістом гумусу до 5% при рН (сольовому) 4,8—4,9 і 5,0—5,1 рекомендується вносити 5,0 і 4,5 т/га вапна. При такій же реакції середовища на су-піщаних ґрунтах вносять 3,5—3,0, на середньосуглинкових — 6,5—6,0 т/га. На ґрунтах з вмістом гумусу понад 5% норми вапнякових добрив зменшують і при такій же реакції ґрунто-вого розчину вони відповідно становлять для супіщаних і легкосуглинкових ґрунтів 2,0—1,0, а для ссрсдньо- і важко-суглинкових — 3,5—3,0 т/га.

Періодичність внесення половини норми вапна повинна становити 3—5 років, а повної норми — 5—6 років на легких і 8—10 — на важких ґрунтах при докорінному поліпшенні, а при поверхневому — інтервал між вапнуванням необхідно зменшувати. Повторне вапнування на бобово-злакових травостоях проводять при зниженні реакції ґрунтового розчи-ну до рН 5,2—5,4, на злакових травостоях — до 4,8 —5,0.

Багато лук розміщується в низинах, зокрема на торфови-щах, куди весняні та дощові води наносять сполуки кальцію, вимиваючи їх з ґрунтів навколишніх полів. Тому низинні слабокислі торфовища не слід вапнувати, бо вапно тут часто шкідливе, спричинює надто швидке розкладання і мінера-лізацію торфу, розпорошення і пересушування його. Не реко-мендується вапнувати також багаті на гумус ґрунти. Вапну-вання ж підзолистих ґрунтів на суходільних луках здебільшого ефективне, помітно збільшує кількість бобових трав у траво-стої, підвищує урожайність сіна на 6—8 ц/га.

Вапнування сіножатей і пасовищ проводять пізно восени в сухі сонячні дні. Можна вносити вапно і рано навесні, перед початком вегетації. Його потрібно розсівати рівномірно туко-вими сівалками. Вапно, внесене під час росту рослин, по-шкоджує трави і спричинює випадання їх на луці чи пасо-вищі.

На осушених болотах мінеральні добрива розсівають без наступного боронування, а на луках з наявність кореневищ-них видів слідом за внесенням добрив проводять боронування.

З вапняних добрив на луках застосовують вапняне та доломітове борошно (80% СаО), дефекат (40—60%), крейду (80%), сталеплавильні шлаки (80%), озерне вапно (60%), іноді палене, гашене і негашене вапно. Ефективність вапнування значною мірою залежить від ступеня помелу вапняних добрив. Крупні фракції не вияв-ляють високої дії на ґрунт, тому вапняні добрива повинні бути розмелені до часток діаметром 0,4 мм.

На бідних піщаних ґрунтах можна вносити підвищені норми фосфорних добрив (фосфоритне борошно, фосфатшлак), які містять багато кальцію.

Гіпсування. У Лівобережному Лісостепу та Степу природні кормові угіддя на солонцевих, добре дренованих ґрунтах містять у вбирному комплексі 5—20% натрію і мають лужну реакцію. Ґрунти з високим вмістом натрію мають несприятливі фізико-хімічні властивості і їх потрібно поліпшувані шляхом гіпсування, яке дає змогу усунути лужність ґрунту, поліпшити його структуру і створити сприятливі умови для росту й розвитку трав.

Основний хімічний меліорант для солонців — сірчанокислий кальцій СаSО4 * 2Н2О (гіпс) і фосфогіпс (відходи виробництва фосфорних добрив). На солонцюватих чорноземах Північного Лісостепу гіпс вносять з розрахунку 2—3 т/га, в південних районах Лісостепу на дуже солонцюватих чорноземах — 3—4, на солонцях (у північних і центральних ріі Лісостепу) — 5—7 т/га. Гіпсування проводять один раз у 7—8 років. Це найкраще робити при докорінному поліп-шенні в поєднанні з внесенням органічних і мінеральних добрив.

При поверхневому поліпшенні природних кормових угідь гіпсування поєднують з дискуванням або фрезеруванням, внесенням органічних і мінеральних добрив, підсіванням трав. Ефективність гіпсування підвищується на зрошуваних сіножатях та пасовищах.

Заслуговують на увагу біологічні способи поліпшення со-лонцевих лук та солонців. Фітомеліоративною здатністю ха-рактеризується буркун, який збагачує ґрунт на органічну речовину у вигляді кореневих і післяжнивних решток, забез-печує високі врожаї зеленої маси й виносить з ґрунту токсичні солі.

Суть, значення і умови застосування корінного поліпшення сіножатей і пасовищ.

Системою поверхневого поліпшення можна досягти високо-ефективного підвищення продуктивності природних угідь, засто-совуючи нетрудомісткі і порівняно недорогі способи. Проте на болотах, торфовищах, суходільних пасовищах, низинних сіножа-тях, зайнятих дрібноліссям, чагарниками, малоцінними щільно-кущовими злаками (щучник дернистий, біловус і різнотрав'я, які містять отруйні і шкідливі речовини), поверхневе поліпшен-ня неефективне. Тут треба проводити корінне поліпшення, в ре-зультаті якого утворюється новий, більш продуктивний тра-

ІЮСТІЙ.

У зв'язку з великою енергоємністю і дорожнечою робіт, ве-ликою потребою насіння трав і добрив корінне поліпшення по-требує набагато більше витрат, ніж поверхневе.

При корінному поліпшенні природних угідь розрізняють три групи багаторічних сіножатей і пасовищ (М. Г. Андреєв, 1984; Г. С. Кияк, 1986): короткочасного періоду (2—3 роки) викори-стання з переважно бобовими в травостої; середнього періоду використання (4—6 років); культурні пасовища і сіножаті три-палого (більш як 7 років) строку використання.

Перші дві групи можна створювати в системі так званих .імінних (М. В. Куксин, О. В. Боговин та ін.) пасовищ. їх роз-міщують у кормових, кормоовочевих, лучно-пасовищних і навіть польових сівозмінах. Такі пасовища створюють, наприклад, на Гірсько-Карпатській дослідній станції та в інших науково-до-слідних закладах, у тому числі в Інституті кормів. Є вони і в господарствах, наприклад у колективному господарстві ім. Ча-иас-на Вінницького району Вінницької області. Третя група — по багаторічні культурні пасовища й сіножаті з регулярною па-еоіиіще- або сіножатєзміною. Можна створювати також траво-стої сіножатє-пасовищного використання по всіх трьох групах сіножатей і пасовищ.

Первинний обробіток грунту при корінному поліпшенні сіножатей і пасовищ.

Попередні культури до сівби травосумішок.

Лучні сівозміни.

Підбір трав для травосумішок.

Склад травосумішок для докорінного поліпшення лук.

Сівба травосумішок (залуження) при корінному поліпшенні лук.

Особливості корінного поліпшення гірських сіножатей